Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Репліка Стороженка є відповіддю українського патріота, який бачив свою країну незалежним культурним простором у межах імперії. Він протестує проти критичної контекстуалізації Панька в традиції Котляревського, Заґоскіна, Поґодіна та Сомова, оскільки таке узагальнення об’єднує дві окремі національні літератури — одну писану українською мовою (Котляревський), а в інших випадках — російською (решта, включно з Паньком). На відміну від Ушакова, який стверджував, що Гоголь належить до української літератури попри використання ним російської мови, Стороженко відмовляє йому в цьому статусі якраз із тієї ж причини. Уявне Панькове стирання кордонів між Україною та Росією обурює його, тому він дорікає авторові за таке культурне борсання. Як і чимало українських націоналістів, стурбованих русифікацією України, Стороженко прагне зберегти міцні та стабільні кордони між цими двома культурами. Тому він вважає тривожною ту «зону контакту», яку Панько витворив у «Вечорах». На його думку, твір є недостатньо українським, хоч і не будучи, однак, цілковито російським.
Вихід другого тому «Вечорів» накликав ще один напад Полєвого. Як і більшість критиків, Полєвой познущався з педантичної етнографічної критики Стороженка, відзначивши, що автор книги не мав наміру написати «Курс лекцій з археології або монографію про Малоросію». Природно, що питання, які мають величезну важливість з української націоналістичної точки зору, здаються росіянам звичайними дрібничками. Можливо, збентежений, що відкинув те, що, поза сумнівом, було значною літературною подією, він проголошує перевагу другого тому та хвалить український гумор Гоголя. Але теорія українського та російського почуття гумору від Полєвого, яка є завуальованою теорією національних відмінностей, робить його похвалу двосічною:
«У росіян майже цілком відсутній такий [український. — Е. Б.] гумор — невимушений, веселий і водночас поверховий, неглибокий. Росіянам до вподоби сарказм, а живість його персонажа не дає йому часу для холоднокровного обміркування дрібниць, щоб представити їх у смішній манері. Жорстка і злобива сатира є насмішкою росіянина. В цьому ми спадкоємці римлян. Але малорос — щось зовсім інше! Немовби нездатний на сильне почуття, він абсолютно спокійно зупиняється над деформованою ріпою або монструозним огірком і неквапливо читає нам довжелезну лекцію про них. Він прикрашає її різноманітними смішними порівняннями і промовляє свої критичні зауваження з таким безпристрасним виразом обличчя, що протиріччя між його промовою та його серйозним і спокійним обличчям не може не викликати сміх у читача»[116].
Одне слово, росіянин — живий і дотепний, тоді як українець — нетямущий і флегматичний. Російський сатиричний гумор удостоюється порівняння з римлянами, тоді як гумор український асоціюється з деформованою ріпою та монструозним огірком. Гумористична манера українця, характерна для «Вечорів», лише підкреслює його нижчість у зіставленні з росіянином. Урешті-решт Полєвой зводить нанівець усю вдавану похвальбу, коли включає гумор Панька до числа всіх «недоліків малороса, які збереглися в [авторській] свідомості». У випадку Полєвого українськість служить поясненням браку глибини автора.
Видатний поет Алєксандр Пушкін також вважав «Вечори» легкою поживою. Він похвалив Панька за створення достовірних персонажів з неповторним гумором, а згодом підкреслив веселість у гоголівському зображенні України. На думку Пушкіна, у «Вечорах» представлено радше фрагмент місцевого колориту, ніж яскраве вираження національності. Його рецензія, хоч і захоплена, вражає радше поблажливим, якщо не колоніально-расистським, тоном стосовно веселого «поющего и пляшущего племени» Малоросії[117].
Перше видання «Вечорів» стандартним накладом у 1 200 примірників було продане протягом кількох місяців. Книготорговець Смірдін додрукував додатково 150 примірників першого тому в 1832 році, відповідаючи на попит покупців другого тому. Гоголь подав прохання на друге видання одразу ж, але цензура надала дозвіл зі значним запізненням лише в 1834 році. З поки що невідомих причин це позитивне рішення вступило в дію лише 1836 року. До того часу наступні дві книги Гоголя — «Арабески» та «Миргород» — уже рік продавались у книгарнях. На титульній сторінці останньої книги значилося, що справжнім автором «Вечорів» був Гоголь. Ці нові твори укріпили становище Гоголя як письменника, на котрого неможливо не зважати, і цей його статус вплинув на рецепцію видання «Вечорів» 1836 року. Незважаючи на те, що в розлогому есеї Віссаріона Бєлінського від 1835 року «Про російську повість і повісті п. Гоголя» самому Гоголю присвячено лише кілька сторінок, а критик-західник ще не заслужив визнання, яке отримає згодом, постать молодого письменника було відзначено, хоч лише оголошенням його першості в цілому жанрі російської літератури.
116
Полевой H., рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», том 2, Московский телеграф 2 (1832): 263.
117
Племя поющее и пляшущее. Пушкин, Собрание сочинений, том 5, 317. Раніше Пушкін привітав Панькові повісті в короткій замітці у Литературных прибавлениях до Русского инвалида, див. Собрание сочинений, том 5, 260.