Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
Усе, я готова.
До руїн я їхала машиною. Однак вирiшила не доїжджати прямо туди, а залишити транспорт на тому мiсцi, де позавчора приблизно в цей самий час ми з Жихарем чатували на безголового. Сховок вийшов iдеальним, машина досить зручно там примостилася. Зачинивши її i поклавши ключi в лiву кишеню джинсiв, я обережно пробралася крiзь чагарник i спустилася з пагорба вниз, на вiдриту мiсцевiсть.
Ще коли виїздила з двору, вiтер менi не сподобався. Тепер, коли нiчого не захищало, я вiдчула, яким вiн став поривчастим i вологим. Першi краплi дощу впали, коли я вже пiдходила до залишкiв муру, i дощ лупонув вiдразу, без розгону, посипався з неба прямими важкими краплями, падаючи згори донизу суцiльною мокрою стiною. Нiчого не лишалося, як швиденько добiгти до маєтку i, оббiгши його, скочити в перший лiпший пролом.
Особливого захисту вiд зливи я тут не знайшла. Там, куди забралася позавчора, даху не було. Тут над головою щось нависало, тiльки ефекту так само не було жодного: все це виявилося швидше декорацiєю, я опинилася нiби пiд решетом i навiть притиснувшись до стiни не вiдчувала себе захищеною. До нитки змокнути я ще не встигла, але якщо побуду тут ще кiлька хвилин — все, застуда i нежить гарантованi. Я дуже погано переживала негоду, особливо — осiнню. Протяги взагалi були моїми першими ворогами, через що чоловiк, вiд якого я пiшла, дражнив мене замерзлянкою.
А тут, на руїнах, весь набiр: протяги, дощ та iншi нагороди за дурiсть. Що ж iще, крiм дуростi, привело мене сюди в таку погоду, та ще й вночi. Розказати кому — засмiють. Тiльки для чого розказувати? Забути про всi свої маячнi iдеї та теорiї, марш-кидком добiгти до машини, повернутися додому, поки нiхто не бачив, коньячку для профiлактики i пiд ковдру, вигрiватися — у вереснi дощi холоднi.
Здається, лити стало трохи менше. Обережно вiдлипнувши вiд стiни, я переконалася — так i є. Дощило ще сильно, проте так люто перiщити перестало.
Поправивши шапку i втягнувши голову в плечi, я, обережно ступаючи, посунула назад i вийшла з середини руїн.
Обiгнувши рiг напiвзруйнованого будинку, я опинилася просто до уламку високого муру.
Безголовий уже височiв там, на самiй вершинi.
Так зблизька я ще не бачила цього привида.
Я взагалi ще два днi тому не бачила жодного привида нi на якiй вiдстанi. Безголовий з цього мiсця здавався менi велетнем, який сягає до неба. Вiн стримiв непорушно, i дощ, здавалося, не стояв йому на завадi.
Вклякнувши на мiсцi, я так само на якусь мить забула про дощ. Та коли привид знову, як минулого разу, махнув рукою, яка стискала щось, дуже схоже на шаблюку, я вийшла зi ступору, не стримала крику, розвернулася i побiгла назад, пiд стiни маєтку. Iншого мiсця для схованки в мене не було, i чомусь здалося, що руїни можуть захистити. Уже забiгаючи назад за рiг стiни, не стрималася — озирнулася.
Привид зник.
Остаточно пiддавшись панiцi, я побiгла ще далi, туди, до колишнього парадного входу, Ще з минулого разу я помiтила тут дверi, а дверi — це те, за чим можна зачинитися. Iншого бажання в мене тепер не було. Добiгши, я буквально кинула себе на цi важкi мокрi дверi, схопилася за край — ручки давно вiдiрванi! — i з силою рвонула їх на себе. Дверi пiддалися, я пiрнула всередину, знову навалилася, тепер уже закриваючи, а потiм, не пам'ятаючи себе, помчала коридорами, аж поки не зупинилася.
Куди бiгти? Заганяти себе в пастку? Вiд кого тiкати?
Цi думки змусили мене помiняти рiшення. Треба вибиратися звiдси, а не ховатися тут. Згибле мiсце, прокляте i страшне. Швидко прикинувши, де я можу знаходитися, без коливань повернула лiворуч, в той бiк, де є вiкна, що виходять до рятiвних лiсистих пагорбiв. Думки про те, що тут можуть бути скаженi бродячi собаки, витiснило шалене бажання чимшвидше вирватися звiдси.
Завернувши до чергової кiмнати, я рвучко зупинилася. Передi мною стояло щось чорне. Воно рухалося — i рухалося на мене.
Не стримуючи крику, навпаки — репетуючи якомога голоснiше, я розвернулася на сто вiсiмдесят градусiв i погнала назад тим самим шляхом, яким бiгла сюди. За мить позаду почулися важкi кроки. Отже, майнуло в головi, хто б за мною зараз не гнався, це iстота з плотi i кровi. Привиди не гупають так, вони взагалi не гупають, пересуваються нечутно. А раз це не привид, то це…