Легенда про безголового

— Розмову — так. Але якби вас не було, рано чи пiзно закинув би цю вудку комусь iншому. Хтось мусив якщо не повiрити в Безголового, то побачити його. Попереджаю ваше наступне запитання — я не цькував на вас Стьопу. У нього остаточно потiк дах, вiн прибiг до мене, кричав i плакав, тiльки прискорюючи свiй кiнець. Я мав право його вбити — вiн ставав небезпечним. Це планувалося вiд самого початку — i це єдине вбивство, яке я готовий був брати на себе. Тiльки, Ларисо, це не вбивство — це очищення. З Дорошенком i Сизим та сама iсторiя: вони — баласт, якого треба позбавлятися.

— Ви так вирiшили?

— А ви хiба не погоджуєтеся, що свiт перенасичений?

Я зiтхнула.

— Вам, Бондарю, лiкуватися треба.

— У мене буде на це час, — вiн скривив кутик рота в посмiшцi. — Зараз головне — Лiзи ця вся iсторiя нiяк не торкнеться. Вона потерпить пiвроку, заповiт вступить у силу, лишиться тiльки чекати мене. I вона чекатиме. Коли я тiкав звiдси, заховавши вас у пiдземелля, поїхав до неї, ми все обговорили, а потiм я просто повернувся назад i здався. Вибачте, але повторюся — краще вам не переповiдати цю нашу розмову. Я не пiдтверджу жодного слова. Усе, — вiн пiдвiвся i з викликом подивився на мене, — досить. Менi треба повертатися в камеру.

Київ, 2007 р.

Лютий-червень