Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
Годинник цокав, пiд цей розмiрений звук краще думалося.
Пункт другий: чи вдавав наш таємничий i страшний незнайомець саме привида полковника Вiтольда Ржеутського? Вiдповiдь — до бабки не ходити! Напiвзруйнований маєток та його iсторiя безпосередньо пов'язанi з легендою про Безголового, що стала прокляттям роду Ржеутських. I чому б комусь, у кого не в порядку з головою, не уявити себе раптом «чорним полковником», котрий, за легендою, примiряє до себе чужi голови, шукаючи свою. Тодi наш невiдомий мусить бути мiсцевим жителем, який цiкавиться подiбними речами. А таких цiкавих, як я вже встигла помiтити, в Подiльську небагато. Для чого далеко йти — Стасовi Жихарю по барабану iсторiя рiдного краю. Родина Комарових так само байдуже ставиться до мiсцевих легенд та мiфiв. Таким чином, коло пiдозрюваних швидко звужується.
Я заплющила очi, порахувала до двадцяти, розплющила.
Пункт третiй: чи може будь-хто почути легенду про Безголового в усiх подробицях i взагалi — дiзнатися щось подiбне самотужки, без того, аби вiдвiдувати мiсцевий краєзнавчий музей i спiлкуватися з його директором, кандидатом iсторичних наук Анатолiєм Бондарем? Вiдповiдь — виключено. Бiльше того: саме довкола так званих «закладiв культури» ошивається найбiльше мiських та мiстечкових божевiльних. Декого з них називають так у переносному значеннi, але трапляються серед них i люди з дiагнозом, про який нiхто не знає. Психiатри кажуть так — немає здорових, є необстеженi. Такi собi тихi шизофренiки, зацикленi на чомусь одному, i потiм ця зацикленiсть рано чи пiзно проявиться, навiть вибухне, ось як у нашому випадку. Таким чином, «привида» треба шукати серед постiйних вiдвiдувачiв музею, серед фанатiв краєзнавства, серед особистих специфiчних приятелiв Бондаря. Клюнуло пiдступне — а раптом це сам директор? Нi, вiдмахнулася я, вiдпадає. Його б я впiзнала вiдразу. Проте Бондар може пiдказати напрям пошуку, i це — реально.
Я пiдвелася з дивана рiшуче, але надто рiзко — голова знову запаморочилася, правда, на короткий час. Коли барвистi мухи перед очима перестали кружляти, я потягнулася за мобiльником, збираючись уже набирати номер Бондаря. I завмерла, набравши першi кiлька цифр.
Музей.
Я бачила його в музеї. Цей погляд з-пiд козирка старенької бейсболки, ця зелена старомодна штормiвка. Вiн дивився здалеку, але таким поглядом, який просто неможливо не запам'ятати. За iнших обставин такi погляди лякають. I завжди — закарбовуються в пам'ятi.
Передумавши, я швидко набрала Тамару.
— Музейний сторож! Стьопа, здається, прiзвище вилетiло!
— Ти серйозно?
— Бiгом, Томо, бiгом!
Вони запiзнилися.
Вiрнiше, ми всi запiзнилися. Це розказала менi Тома, до того чотири години не вiдповiдаючи на мої наполегливi дзвiнки, просто вимкнувши телефон. До Жихаря дiстатися вдалося, але так само на короткий час. Кинувши буквально чотири слова: «Це вiн. Передзвоню пiзнiше.», вiн так само вирубав мобiльний. Я поривалася йти, тiльки не знала, куди, та й Олег, що саме повернувся додому, став у дверях з намiром триматися на смерть. Менi нiчого не лишалося, як засiсти з ним на кухнi за рештками недопитого мною вчора коньяку i вислуховувати ще й вiд нього, за яким хрiном мене понесло до маєтку i чому вiн, такий iдiот, вирiшив лишити мене, клiнiчну дуру, саму вдома.
Повернувшись пiд вечiр додому, Тамара додала до столу ще одну пляшку коньяку. Олег запитально подивився на дружину, та кивнула, вiн вiдкоркував, налив їй рiвно половину чарки, Тома випила i лиш пiсля цього навiть не сказала — видихнула, мов штангiст, який взяв вагу свою рекордну вагу i кинув штангу на помiст:
— Усе! З мене досить, але — все!
— Взяли?
— Знайшли, — поправила Тамара. — У себе вдома повiсився. Висновки не остаточнi, тiльки, здається, з минулої ночi висiв. Чи з раннього сьогоднiшнього ранку. Яровий зараз друга твого, директора музейного, особисто допитує.
Ми не перебивали, i Тома, випивши ще трошки i починаючи помiтно попускатися, розказала, як пiсля мого дзвiнка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пiшов туди — сторож не вийшов на роботу, не ночував вiн i у флiгелi, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потiм признався — вiдсутнiсть сторожа його стривожила, та не здивувала. Вiн знав, що у того перiодично трапляються приступи.
Вiн свiдомо тримав на роботi психiчно хвору людину. Чому — про це, мабуть, вони бесiдують зараз iз начальником мiлiцiї, прокурором i заодно — мером мiста. Цей теж пiдтягнувся, коли дiзнався, що резонансну справу нарештi закiнчено, лишилося тiльки закрити її формально.