Легенда про безголового

— Нiколи не мала з ними справи, — вiдповiла я. — На жаль, тут нiчим тобi допомогти не можу. Хiба… я наче бачила десь тут того… Ну, того, хто напав на мене. Тiльки зараз не згадаю, ти вже вибач — голова розламується.

— Постарайся, будь ласка, — ледь не плачучи, промовила Тома. — Бо менти по сто першому колу всiх шизофренiкiв iз довiдкою перевiряють!

— Ну а якщо в нашого привида немає довiдки i вiн нiде на облiку не стоїть?

— Тодi ще гiрше: вiн усе це бачить i поспiшить зробити звiдси ноги. Або, як варiант, засяде, зачаїться i невiдомо, коли вилiзе знову.

— Убивств бiльше не буде, — спробувала я заспокоїти Тамару.

— Як сказати. Вiн же в нас оригiнальний манiяк. Коли хворим розумом думає, коли — цiлком здоровим. Здорова половинка пiдказує сидiти тихо, а хвора — лютувати з iще бiльшою силою. Ну, то як?

— Вибач, поки що нiяк, — я щиро хотiла, аби все це швидше скiнчилося, та в голову нiчого не приходило. Тобто, зовсiм нiчого — вона була порожньою i нагадувала величезний казан, який хтось поставив на вогонь, аби розiгрiти, нiчого всередину не поклавши, навiть води не наливши.

— Кого до тебе можна пускати? — змiнила Тамара тему.

— А що, не всихає людський потiк?

— Жихар кiлька разiв рвався. Яровий теж. Обидва хочуть дати тобi звiздюлей, тiльки Стас — люблячи, а начальник мiлiцiї — з лютої ненавистi. То як?

— Скажи обом, що я слаба i зараз знову заснула, — це правда — випитi таблетки починали дiяти, i я вiдчувала скорий прихiд рятiвного сну.

— Гаразд. Нехай тобi присниться, що ти впiзнала свого кривдника.

Жихар його тут же пов'яже, коли той вже не втiк, звичайно.

Я поринула в безодню сну, щойно за Тамарою зачинилися дверi.

Коли виринула, годинник показував третю дня, голова вже не так болiла i гула, в нiй навiть почали не лише роїтися, а й вистроюватися в рiвнi ряди якiсь думки. Тепер голова була вже не порожнiм казаном, а посудиною, здатною варити й переварювати iнформацiю, потрiбну для розв'язання не надто складної тепер задачки.

Задачки з одним лише невiдомим.

Дано: чоловiк, котрий перевдягається в безголового привида. Питання: хто вiн i де його шукати. Або: де його шукати i хто вiн. Це тiльки так здається, що вiд перемiни додаткiв нiчого не мiняється. Насправдi, якби я згадала, де могла бачити обличчя, що притиснулося до вiконного скла моєї машини i дивилося на мене, то питання, де шукати цю людину, дуже швидко знiмається. Натомiсть якщо зайти з iншого боку i спробувати вирахувати, звiдки вiн такий взявся i для чого це робить, iм'я спливе в пам'ятi саме собою. Значить, поїхали, Ларчику…

Я зручнiше вмостилася на спинi, заклала руки за голову.

Пункт перший: чи може бути психiчно хвора людина, яка ночами вдає з себе безголового привида, вбивцею трьох чоловiкiв? Вiдповiдь — не виключено. Вiн гнався за мною з сокирою, вiн розковбасив мою машину, яку я, до речi, не дуже горю бажанням зараз бачити. Нехай вiн раптом кинувся геть, хоча довго стримувати його атаку я не могла i жодна допомога не наспiла б до мене вчасно — просто щось змусило його змiнити намiри стосовно мене. Отже, виконавець ролi привида, мiй нiчний кошмар i вбивця трьох чоловiкiв — одна й та сама особа. Iмовiрнiсть цього — дев'яносто дев'ять i дев'ять десятих вiдсотка.