Легенда про безголового

— До чого тут книжки?

— До того. Ми домовляємося, що безголовий на руїнах — не видiння i не марево. Однак, вибач менi за дурне твердження, нiхто не може рухатися i махати руками з вiдрубаною головою. Якщо вiдкинути паранормальнi явища, в якi ми з тобою, як два юристи, не вiримо, лишається два варiанти. Перший — вам показують ляльку. Другий — це так само театр, тiльки одного актора, реальної живої iстоти. В обох варiантах нам треба зрозумiти, для чого все це робиться. I чи причетний той, хто всiх лякає, до трьох убивств.

— У тебе, подруго, все просто виходить.

— А чого ускладнювати? Зрозумiй одне: це у вас, у Києвi, все надто складно, а кожна така комбiнацiя — багатоходова. Тут, на селi, якщо вже говорити прямо, все набагато простiше. Не iснує свiтових змов, не вiдбувається злочинiв столiття. Коли говорити про вбивство Потурая, то, аби не було двох попереднiх, аналогiчних, ми б шукали тих, кому вiн позичив суму, не бiльшу як десять тисяч баксiв, чи того, в кого вiн мiг позичити приблизно таку ж саму суму. У нас убивають i за меншi грошi. Варiантiв може бути небагато: його вколошкали, бо не вiддавав борг, чи тому, що не хотiли вiддавати борг йому. Усе, бiльше зачепитися нема за що: Вiктор Миколайович сiм'янин, контрабандою не бавиться, контрафактну водяру через мережу своїх мiнi-маркетiв не реалiзує, взагалi спиртним не захоплюється. Дає грошi дитячому будинку сiмейного типу, є тут у нас такий, недалеко, в селi. Музей наш, до речi, раз на рiк ощасливлює — з нагоди Дня музеїв, кожного травня святкується. З точки зору закону Потурай не цiкавий, доколупатися нема до чого. Через те, якби ранiше не вiдрубали голови старому зеку Дорошенку i київському журналiсту Сизому, вбивць Потурая, повiр менi, довго б не шукали. Але ти ж сама мусиш розумiти — цi три вбивства якось пов'язанi одне з одним. Не буває так, що невiдомо для чого вбито одним способом трьох людей, у яких одне з одним не було i не могло бути нiчого спiльного!

— Ну а якщо все ж таки було? Ось є щось таке, про що ми не знаємо?

— Ага, i лиходiй зiбрав усiх отут, у Подiльську, аби по черзi вбити i вiдрубати кожному голову? Ларо, ти ж сама в це не вiриш.

— А ти в що вiриш?

— Поки що так само не знаю, — розвела руками Тамара. — Тiльки точно — не в привида. Є хтось або дуже хворий, або дуже хитрий, i вiн грається з нами в невiдому гру. Дуже хитрих тут, у Подiльську, немає. Залишаються або дуже хворi, або: я не знаю:

— Начальству своєму доповiси? — поцiкавилася я пiсля паузи.

— Про безголового привида? Поки що не готова. Менi самiй за такi речi, — вона сумно посмiхнулася, — голову вiдiрвуть.