Балакучий згорток

Русалка сперлася своїми масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потисла руку.

— Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, — сказала Дездемона і затріпотіла віями. — Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам конче бракує хвостів, але не переймайтеся — ви ж бо не винні. Наважуся припустити: зважаючи на імена, у ваших жилах тече блакитна кров, хіба не так?

— Ні-ні, я так не думаю, — відповіла Пенелопа. — Я думаю, що кров у нас червона.

— Шкода, — сказала Дездемона, — але всі не можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами — по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Я бачу це з ваших облич, аристократичних, не інакше.

— Ні, тут я теж не можу погодитись, — вибачалася й далі Пенелопа.

— А я, наприклад, упевнена, що досить тільки добре пошукати — й знатні предки тут як тут, — сказала Дездемона. — Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, ось. Але, слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

— Так і є, — погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

— Уся моя родина шляхетного походження, з обох боків, — вела далі Дездемона. — О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся — вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона — дуже палкі листи любовного змісту.

— Справді? — чемно здивувалася Пенелопа.

— Авжеж! — переконано підтвердила Дездемона. — А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

— Слухай-но, Дез, — нетерпляче перебив Папуга. — Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

— Мій любий Папуго, — з гідністю відповіла Дездемона, — вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими та витонченими, як ти сам добре знаєш, і я впевнена, що їм це також цікаво, але навіть якщо їм і не цікаво, то вони надто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

— Чого ж, я зовсім не від того, щоб послухати про твою рідню, — бадьоро відгукнувся Папуга. — Але просто зараз ми страшенно поспішаємо, а ці водорості й так нас дуже затримали. Може, ти б гукнула кількох своїх подружок, аби прорубати нам дорогу і трохи нас підштовхнути? Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

— Добре, — погодилася Дездемона, — раз ви вже в такій скруті, я, звичайно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони посприяти вам. Однак я була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім ім’ям, а не якоюсь там «любонькою» чи іншим огидним фамільярним прізвиськом. Ми, русалки доброго роду, дуже дбаємо про своє добре ім’я. Всілякі фамільярні звертання можуть привести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж насправді.