Балакучий згорток

На це лагідне і мелодійне море вони спустили свого надувного човна, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив уперед правильним курсом, несучи на борту Пенелопу, хлопчиків, Папугу й Етельреда, а також великий кошик із харчами, приготований Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту й лаванду, та великі мішки, щоб складати туди траву.

— Скажи мені, Папуго… — почала Пенелопа і згадала, що відколи вони в Міфології, вже не вперше запитує про це. — Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пам'ятаю, що саме…

— А я пам’ятаю, — втрутився Саймон. — Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?

— Саме так, — підтвердив Папуга. — Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже вам казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулаків, і тому їх було багато. Вони благали дозволити їм оселитися в Міфології, бо вже були на межі вимирання, тож Г. Г. дав їм такий дозвіл. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. все-таки розв’язав їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами — мандрагорами і болотяними вогниками. А згодом вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. ще підселив сюди і їх.

— Я чула, що блукаючі вогники заманюють подорожніх у трясовину та зибучі піски, — сказала Пенелопа. — А хто такі вогняники?

— Дуже барвисті, — відповів Папуга, — найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, рідня звичайних болотяних вогнів, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а прості болотяні вогники, як відомо, завжди холодні. Вогняники — чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно привабливі та щирі. А болотяні вогники — навпаки: свавільні, неслухняні шибайголови.

— А мандрагори? — спитала Пенелопа. — Це теж щось схоже на вогняників?

— НІ-НІ, — відповів Папуга, — вогняники складаються головним чином із вогню, а мандрагори — це рослини, до того ж, ледачі нікчеми. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звичайно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.

— Крик? — перепитав Пітер. — Але, заради всього святого, як же це можна придумати крик?

— Їхній крик особливий, — сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. — Це такий моторошний, жахливий крик, що коли хто почує, то може збожеволіти.

— Це для того, щоб їх не зривали? — поцікавився Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — й тепер вони нічого не роблять, тільки сплять удень і вночі, вночі та вдень. І досить кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і тут-таки всі разом верещать — ви собі можете це уявити?

— Ой, леле, і нам доведеться пройти цілим лісом отаких мандрагор? — промовив Пітер. — Так, це має бути небезпечним.