Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Послужний список Квірінга на посаді першого секретаря вказує на те, що він був аж ніяк не активним прихильником українізації. Можливо, причиною було те, що він отримав своє крісло саме в той період, коли розпочалася боротьба за ієрархію в партії після смерті Леніна[336], тож подолання троцькізму було пріоритетнішим, ніж упровадження українізації. Можливо, річ була ще й у тім, що ці дві цілі суперечили одна одній від самого початку: оскільки більшість членів КП(б)У не були українцями, будь-які рішучі дії, спрямовані на українізацію партії та уряду, могли спричинити «російську реакцію» та викликати невдоволення з боку РКП і владного тріумвірату[337]. Загалом керівництво КП(б)У поступово почало відходити від своїх попередніх обіцянок і зобов’язань у цій сфері.

Одразу після XII з’їзду, перед тим як про розлом усередині російського політбюро дізналася громадськість, КП(б)У та радянський український уряд анонсували заходи, що явно свідчили про відданість упровадженню політики українізації. Резолюція Центрального комітету від 22 червня 1923 року містила програму українізації партії, і 1 серпня уряд оприлюднив свій перший декрет про українізацію. Цей документ підтверджував наміри режиму підтримати права громадян на взаємодію з державними органами рідною для них мовою, визнання української мовою більшості громадян, та забороняв обіймати будь-яку посаду в державних органах тим, хто не володів українською мовою так само вільно, як і російською. Усі державні службовці мусили стати двомовними впродовж року[338]. Цю варту уваги обіцянку не було дотримано, проте слід зазначити, що брак достатньої кількості кваліфікованого персоналу так чи інакше ускладнив би реалізацію цього плану, навіть за найкращих намірів усіх учасників.

Станом на початок VIII конференції КП(б)У в травні 1924-го боротьба проти троцькізму була на самому піку, а українізація для Квірінга остаточно перестала бути пріоритетною справою. У своїй офіційній заяві до з’їзду він утримався від підтримки чи відмови від резолюції XII з’їзду, проте ясно натякнув, що не просуватиме активно це питання. Квірінг зауважив, що серед членів КП(б)У одна третина завжди була українцями й це свідчить про те, що українізація вже мала свій вплив на партію. Він прямо засудив «примусову українізацію національних меншин», особливо російських робітників в українських містах[339]. Оскільки на цьому етапі не було жодних виявів «примусової українізації», це твердження могло лише свідчити, що напад Квірінга на ворога, якого не існувало, означав закодоване повідомлення про те, що він у принципі не підтримував українізацію як таку.

Звісно, ті державні службовці, що не хотіли обтяжувати себе опануванням мови, яку вони вважали сільською, розмовною, могли й не боятися, що до цього їх хтось примушуватиме під девізом виконання постанови про українізацію. Звіт щодо прогресу українізації, опублікований після закінчення перебування Квірінга в кріслі, вказує на те, що мало хто з урядовців на вищих посадах у різних державних установах серйозно сприймав вимогу вивчення української мови аж до 1926-го[340]. Це був рік після зняття Квірінга. Українізація партії постійно відставала, навіть якщо порівнювати зі скромними кроками, які робили в цьому напрямі держслужбовці.