Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Одного разу у ній ворухнулася тривога: щось змінилося. Злата спробувала згадати, що, але думка вислизала, і дівчина вирішила, що подумає про це пізніше, а поки що слухатиме Еолову арфу. Вона пошукала очима чарівний інструмент, і раптом, як грім серед ясного неба, її вразило відкриття: альтанка з арфою зникли. Не було ні кришталевої стелі, ні обвитих плющем колон. Скрізь була лише гра світла й тіні. Яскраві різнокольорові плями, начебто скоряючись музиці, складалися у чудернацький орнамент, танули й знову утворювали химерні візерунки.
Придивившись, Злата побачила великий натовп людей. Вони були відразливо неохайними, а в їхніх очах застигла суміш божевілля й захоплення. Побачивши відчужені обличчя, Златі стало моторошно.
— Зефір, хто ці люди? — скулившись, запитала вона.
— Бранці солодких мрій. Вони стомилися від життя й не захотіли боротися за своє щастя, визнавши за краще піти у світ мрій.
— До чого ж вони огидні! Невже їм не хочеться скинути з себе заціпеніння?
— Навіщо? Вони живуть у мріях і цілком задоволені. Утім, вони не варті твоєї турботи. Викинь їх з голови. Думай тільки про себе й свого принца.
Злата згадала коханого й ладна була знову зануритися в сон, як раптом її пройняла страшна здогадка.
— Як я опинилася тут? Ти хочеш зробити мене такою самою, як вони? — стрепенулася вона.
У відповідь Зефір тихенько розсміявся.
— Я нічого не хочу. Я лише підкоряюся твоїм бажанням.
— А я не бажаю жити в мріях! Я досягну всього наяву! — викрикнула Злата.
Тієї ж миті музика обірвалася, відчуття невагомості зникло, і Злата відчула, що стрімко летить униз. Раптом біль від удару пройняв її, і все відразу занурилося в пітьму.
Розділ 11
Потаємний грот
Злата отямилася в саду. Як і раніше, навколо вирувало біле розмаїття квітів і над буянням зелені височів величний і непохитний надхмарний замок. Жодна башточка не похилилася, жодна цеглинка не зрушилася з місця. Високі шпилі сягали в піднебесся, як гірке глузування над вигнанницею з чарівного раю мрій. Вони, як і раніше, вабили обіцянкою примарного щастя, але тепер Злата знала, яку ціну треба за це платити. Дівчина відчула себе спустошеною й самотньою і, не в змозі стримати сліз, розридалася.
Тієї ж миті з ясного неба полив дощ. Краплі завзято забарабанили по землі й зашурхотіли в гіллі дерев. Чисті струмені срібними павутинками простягнулися до землі. Злива наче розбудила Злату й змила з неї нудьгу. Дівчина підхопила мереживні спідниці й поспішила сховатися під розложистою яблунею, але дощ скінчився так само раптово, як і почався. На блакитному небосхилі сяяло сонце, а земля була всипана біло-рожевими пелюстками. Легкий вітерець пробіг по кронах дерев, і з гілок покотилися кришталеві краплі, обливши дівчину чистою водою.
— Зефіре, ти знову пустуєш? — крізь сльози посміхнулася Злата.
— Я зовсім не Зефір. Зефір — хранитель музики. Він живе в надхмарному замку. Мене звуть Бриз. Я — вільний морський вітер.
Я напинаю вітрила кораблів і несу запах мандрів, — почула у відповідь дівчина.
— Я й не знала, що море поруч, — здивувалася Злата.
— Як сказати. Відстані мені за іграшку. Я прилетів, щоб оповісти тобі про каравелу твоєї мрії. Адже кожний мріє про свій чарівний вітрильник, — сказав Бриз.
Злата згадала корабель своїх снів. Як солодко було мріяти, і яким тяжким було пробудження. Більше вона не піддасться марі й нізащо не стане бранкою солодких мрій!
— З мене вистачить мріянь. Слава Богу, я повернулася з позахмарних висот. Усі мої мрії зникли, — рішуче заявила дівчина.
— Так вже й зникли? — глумливо прошелестів вітер.
Злата покосилася на надхмарний замок і насупилася.
— Добре тобі безкарно насміхатися наді мною, тільки честі в тому мало.
— Ну-ну, не сердься, бо й сонце сховалося, — примирливо сказав Бриз.
Небо й справді набрякло важкими ватяними хмарами. Було чому подивуватися, адже хвилину тому на ньому не було ні хмаринки.
— Ну й погода тут! Щойно світило сонце; а тепер от-от знову піде дощ! — сказала Злата й підставила долоню, щоб перевірити, чи не почало мрячити.
— Сама винна. Цей сад — твоя душа. Посміхаєшся — сонце світить, плачеш — дощ іде.
— Ти хочеш сказати, душа — це квітучий сад? — здивувалася Злата.
— Не в кожного. Буває, замість квітучих дерев стирчать голі сухі корчі, обліплені воронням. Але твоя душа сповнена любові й так само прекрасна, як ти сама. У нагороду тобі подарована можливість повернутися на Землю. Каравела твоєї мрії чекає на тебе наприкінці зоряного шляху, — м’яко прошелестів Бриз.