Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Посередині даху стояла альтанка. Кришталевий купол спирався на високі колони, обвиті дивовижними біло-блакитними квітами. Музика лилася саме звідти. Злата, як метелик, підлетіла до альтанки і, опинившись під покровом напівпрозорого купола, побачила позолочену арфу. Струни її здригалися, народжуючи ніжну мелодію, але альтанка була порожньою.
— Виходить, арфа грає сама? — здивувалася Злата.
— Звичайно ж ні. Ти забула про мене, — потарбавши її за фату, ображено відмовив Зефір.
— Вибач, просто я не звикла до невидимих співрозмовників, — посміхнулася дівчина.
— Не все те існує, що видиме, — капризно промовив вітерець і замовк.
Музика стихла. Запанувала гнітюча тиша: ні шелесту, ні шереху, ні шепоту. Злата відчула себе загубленою й самотньою. Сонце над садом затьмарилося, і на нього насунулась сумна сива хмара.
— Я не хотіла тебе образити. Ну будь ласка, не дуйся на мене, — заблагала Злата, у надії, що Зефір почує її.
— Дутися? — просто в неї над вухом пролунав пустотливий сміх, і струни арфи здригнулися. — Хіба ти не знаєш, що вітер не може дутися. Він може тільки дути. Ось так.
Порив вітру здійняв мереживну спідницю вінчальної сукні. Злата зойкнула й руками притримала легку тканину.
— Що ти робиш? Як тобі не соромно? — жартома покартала вона пустуна.
— Мені зовсім не соромно, — засміявся вітер.
Сонце знову сяяло над чарівним садом, і на душі в дівчини було легко й спокійно.
— Зефіре, скажи, чому я сміюся, коли повинна сумувати? Чому безтурботна, немов метелик, коли розум торочить, що зі мною скоїлося лихо?
— У надхмарному замку не буває ні скривджених, ні нещасних.
— Чому?
— Тому, що сама думка про хазяйку надхмарного замку змушує тремтіти серця й робить людей щасливими.
— Хто ж вона? — поцікавилася Злата.
— Відгадай. У НІЙ зібране все бажане. Без НЕЇ життя стає порожнім і нікчемним.
— Це любов, — не замислюючись, випалила Злата.
— Ти не дослухала загадку до кінця, — м’яко прошелестів Зефір. — Кожний прагне до НЕЇ, але ледь дійде до мети, як ВОНА змінює свій вигляд, і людина знову опиняється на початку шляху.
— Не знаю. Відкрий мені відповідь, — попросила Злата.
— Вмощуйся зручніше й слухай легенду про надхмарний замок.
Розділ 9
Еолова арфа
Біля Еолової арфи стояла зручна кушетка, обтягнута набивним білим шовком. Злата підлетіла до неї, але, торкнувшись рукою підлокітника, відчула, що, як і все інше в замку, кушетка — не більше ніж мара.
— Що ж ти не сідаєш? Чи не смієш сидіти в моїй присутності? — жартував з дівчини Зефір.
— Ти смієшся наді мною! Може, я і вітряна, але не настільки, щоб сидіти на порожньому місці, — жартома образилася Злата.
— А ти спробуй, — наполягав вітерець.
Злата не без побоювання присіла на краєчок кушетки, потім посунулася глибше. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вона зручно розташувалася на сидінні, але насправді Злата відчувала, що висіть у повітрі.
— Дивись-но, я не провалююся! — здивовано вигукнула вона, бовтаючи ногами.
— Що ж у цьому дивного? Я взагалі не розумію, як можна провалитися, — вітерець ласкаво торкнувся золотих кучерів дівчини.
— Ти обіцяв розповісти мені легенду про замок і його хазяйку, — нагадала Злата.
Зефір торкнувся струн арфи й під протяжні звуки музики почав свою розповідь:
— Це сталося за прадавніх часів, коли цілковито панували язичницькі боги. Їхній світ був таким само реальним, як і світ людей, але людям доводилося працювати, щоб добути собі їжу й дах, а боги вміли творити дива, тому жили у веселощах і розкоші. Так тривало довго, але ледарство породжує нудьгу. Настав час, коли безтурботне життя видалося богам нестерпним. Вони стали думати, чим зайнятися, і вирішили створити досконалість. Усі з запалом взялися до роботи. Богині сплели з місячного світла нитку й звили з неї кокон, боги вдихнули в нього найсильніші й найпрекрасніші заклинання, і почалося нестерпне очікування.
І ось одного разу чарівний кокон огорнуло сяйво, він замерехтів і почав зникати. На його місці з’явилася незнайомка, за спиною якої тріпотіли два прозорих крила. Вона була такою чарівною, що навіть богині краси здавалися поруч з нею простачками. Вона не була ні чарівницею, ні богинею, але невідома сила вабила до неї. І назвали її Мрією. А незабаром розгорілася сварка, у кого вона житиме. Кожний зробив свій внесок у створення досконалості, і ніхто з богів не хотів поступатися. Усе більше розпалювалися охоплені суперечкою боги, справа ледь не дійшла до страшної біди, якби Мрія не запропонувала: