Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Розмірений цокіт золочених копит порушував урочисту тишу. Райдужний міст губився в серпанку, такому ж невиразному й туманному, як і майбутнє золотоволосої красуні. Намагаючись відігнати смуток, Злата змахнула сльози, випростувалася в сідлі і, погладивши єдинорога по шовковистій гриві, підбадьорливо сказала:
— Не будемо журитися. Найгірше вже позаду, отже, залишається сподіватися тільки на гарне.
Єдиноріг мотнув головою, немов погоджуючись, і ще стрімкіше понісся вперед. Незабаром удалині з’явився чарівний сад. Залитий сонцем і огорнутий цвітінням, він, як примарне видіння, висів у повітрі. Рівні тераси сягали в небо, туди, де над виром квітучих дерев піднімався чудовий палац. Надхмарний і невагомий, він здавався казковим міражем. Єдиноріг підлетів до саду й опинився під покровом дерев. Тут веселка закінчувалася.
Навколо вирувала весна. У мереживному вінчальному вбранні Злата сама була, немов квітуче деревце. Здавалося, вона злилася з садом і була тут не чужинкою, а господаркою. Усе вище й вище до палацу ніс її чарівний скакун. Біля воріт замку єдиноріг опустився на коліна, пропонуючи вершниці спішитися. Злата слухняно зійшла на землю. Єдиноріг кинув на неї прощальний погляд і помчав геть.
— Прощавай! — крикнула йому навздогін Злата.
Їй було сумно розлучатися з білогривим скакуном. Тепер вона залишилася сама-самісінька. Однак сумувати не було коли. Що ж чекало на неї попереду?
Злата з цікавістю оглянула замок. Зблизька він виявився ще чарівнішим. Викладені з бурштину стіни світилися, ніби в них ховалися сонячні промені. Численні вежі здіймалися у височінь гострими шпилями, на яких віяли різнокольорові прапори. Деякі башточки з’єднували химерно вигнуті мости з золоченим різьбленим поруччям.
Злата підійшла до окутих міддю дверей замку й простягла руку до масивного бронзового кільця, але її пальці схопили лише повітря. Дівчина провела рукою по стіні, але, на жаль, на ту й натяку не було. Замок тільки ввижався, він був грою уяви. Злата розчаровано повернулася й зібралася піти, як раптом почула ніжний шелесткий голос:
— Ти така ж прекрасна, як твоя душа. Заходь, — запросив невидимий співрозмовник.
— Хто тут? — запитала Злата, озираючись довкола.
— Я — тутешній сторож, хранитель музики, — пролунала відповідь. — Йди, не бійся. Ти — бажана гостя надхмарного замку.
Ілюзорні двері безшумно розчинилися навстіж. Злата з трепетом ступила на парадні сходи й відчула під ногами порожнечу. Дівчина зойкнула, очікуючи, що провалиться в прірву, але повітря згустилося й не дало їй упасти. Злата зробила обережний крок, потім другий. І, посміливішавши, вона вже летіла над неіснуючими сходами, ледь торкаючись їх вишуканими атласними черевичками. Голос кликав і спрямовував її, щоб вона не заблукала в нескінченних залах і переходах.
— Яке твоє ім’я, невидимий провіднику? — запитала Злата.
— Зефір.
— Зефір? Так називають легкий вітерець, — здивувалася дівчина.
— А я і є вітер, вільний і легкий, як і ти.
Злату підхопило і, як пушинку, понесло палацом. Вона мимоволі розсміялася, але відразу ж затялася.
— Напевно, я поводжуся легковажно: сміюся, коли повинна сумувати.
— Недаремно кажуть, з яким пристаєш, такий сам стаєш, — пустотливо прошелестів вітерець.
Злата прислухалася. Звідкись зверху долинала чудова мелодія. Вона то змовкала, то звучала знову, протяжно й плавно. Мотив не можна було ні наспівати, ні передбачити. Музика була, як і палац, така ж невиразна, ніжна та чарівна.
— Яка чудова мелодія! Що це за інструмент?
— Еолова арфа, — пояснив Зефір.
— Я й не знала, що в сім нот можна вкласти усе, що є на серці. Мабуть, на ній грає видатний музикант.
— Можливо, — ухильно промурмотів вітерець.
Кручені сходи вели нагору. Злата спурхнула сходинками й опинилася на плоскому даху замку. По краях його обмежувала різьблена балюстрада. Підбігши до поруччя, дівчина глянула вниз і завмерла. Там, біля підніжжя палацу, лежав квітучий сад, який сягав терасами вдалечінь. Він нагадував спинені каскади водоспаду, а за ним, куди сягало око, тягся безмежний блакитний простір.
Тут мелодію було чути чіткіше. Протяжні звуки були майже відчутними. Примарний замок і реальна музика злилися в єдине, так що не можна було відрізнити, де закінчується реальність і починається видіння.