Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Шейх простягнув долоню, і в ній опинилася чаша з фіміамом. Димок курів, обволікаючи небо на сході, і воно поступово світлішало. Злата завмерла в очікуванні ще більшого дива. Відчужено й урочисто Шейх промовив:
— О Священний Скарабею! Подаруй нам новий день, нехай благословенний він буде золотими променями сонця, що сходить.
Тієї ж миті амулет у вигляді золотого жука, який висів у нього на грудях, почав світитися. Сяйво наростало, поки амулет не перетворився на один сліпучий спалах. По небу немов різонули гострим клинком, і цівкою червоної крові виплеснувся перший промінь сонця, яке щойно сходило. Незабаром жовтогарячий диск повільно виплив з небуття і, наливаючись світлом, почав підніматися вгору.
Зоряний Шейх стояв в ореолі сонячних променів. Він був надзвичайно гарним. Пахощі п’янили Злату, вона зовсім утратила розум і ладна була забути про все, тільки б щодня зустрічати схід сонця з повелителем Сходу.
— Скажи, що ти кохаєш мене, — м’яко наказав Шейх.
— Я кохаю… — покірно почала Злата.
Море хвилювалося. Пінисті хвилі, як пустотливі баранчики, пробігали темно-блакитною поверхнею. Біля берега вони набирали силу й з розбігу билися об борти каравели, перетворюючись на стовпи бризок, а потім, утихомирені, поверталися в море, щоб знову вперто бити прекрасний корабель. Бриз грав з вітрилами, то надуваючи їх, то полощучи на вітрі. Каравелу гойдало. Їй начебто набридло нерухомо чекати, й вона розминалася перед довгим плаванням.
Злата згадала, як уперше вимовила заповітні слова, і миттю отямилася від мари.
— Ні! — скрикнула вона. — Я кохаю принца й повернуся до нього.
— Я не знаю слова «ні». Я можу бути щедрим, але можу бути й нещадним до того, хто не скоряється моїй волі. Мені шкода втрачати таку перлину, але це був твій вибір, — Шейх плеснув у долоні, й біля дверей постав мавр.
— Відрубати їй голову, — безпристрасно вимовив хазяїн.
Злата сміливо глянула в обличчя зоряному повелителю.
— Твоя справедливість не знає меж, о наймудріший Шейху. Ти готовий був обсипати мене дарами за зраду й хочеш обезглавити за те, що я залишилася вірною своєму принцу. Ти щедро платиш за неправду й жорстоко караєш цнотливість, — з гіркотою сказала вона.
Їхні погляди зустрілися. У блакитних очах гордої красуні виблискував холодний лід, а чорні очі Шейха горіли, немов вуглинки. Напружена тиша зависла в кімнаті. Нарешті повелитель перервав мовчання:
— Я не зустрічав рівних тобі. Я думав, що нечувано багатий, адже маю всі скарби, про які можна мріяти. Немає лише єдиного, того, який я хотів би одержати понад усе на світі. Ти — вільна. Я накажу осідлати для тебе найкращого скакуна.
Розгублена Злата хотіла подякувати Шейхові, але він, навіть не озирнувшись, рвучко вийшов з кімнати, залишивши її саму.
Розділ 14
Кентавр
Вершниця мчала щодуху. Відчуття волі п’янило. Вітер бив в обличчя. Злата розрум’янилася. Від швидкої їзди волосся вибилося з-під фати й золотою лавиною спадало на плечі. Навколо розкинулися альпійські луки. Дивовижно зелена трава гладким килимом вкривала пологі схили, оточені суворими скелями. Раптом Злата почула, що цокоту копит луною вторить чийсь тупіт. Хто б це не був, дівчина вирішила триматися подалі від нових зустрічей.
— Но! Швидше! — підганяла вона коня, але погоня наближалася.
— Стій! Стій, бо стрілятиму! — почула вона юнацький голос, який ніяк не в’язався з погрозою.
Про всяк випадок Злата натягнула віжки. Кінь здибився й так різко зупинився, що вершниця насилу втрималася в сідлі. Вона обернулася і, побачивши переслідувача, злякалася, але не через те, що в неї була націлена стріла туго натягнутого лука. Перед нею стояв юнак, майже хлопчик, у якого пушок ледь пробивався на верхній губі, але людський торс переходив у круп коня. Їй ніколи не доводилося бачити подібних істот.
— Відповідай, хто ти? — запитав незнайомець, намагаючись надати голосу непохитності й рішучості.
— Мене звуть Златою, а ти хто?
— Стрілець, — відповів юнак-кінь і з хлоп’ячою гордістю похвалився: — Зброю в нашому племені дають тільки чоловікам.