Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Рідні героя побували також в інших місцях, пов’язаних з Корсунь-Шевченківською битвою, завітали вони і до Стеблева.
І не раз сльози глибокої вдячності наповнювали їх очі, коли дивились вони на те, з якою любов’ю вшановують люди пам’ять про їхнього Вахтанга.
«Часові не залікувати рани і печаль матері, викликані втратою любимого сина,— записала в книзі почесних відвідувачів Водяницької школи Сусанна Калістратівна Рухадзе. — Але я пишаюсь тим, що мій Вахтанг з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною...
Ваша увага і піклування про пам’ять мого сина підбадьорюють мене. Я сприймаю це як яскравий прояв непорушної дружби між українським і грузинським народами, між усіма народами нашої Батьківщини». Ці слова ідуть від самого материнського серця матері героя, подвиг якого житиме у віках.
1969 рік.
І. К. Матвієнко
Сторінки героїчної боротьби
З Корсуня-Шевченківського до Квіток рукою подати — всього якихось десяток кілометрів. Село розкинулося в розлогих ярах і квітучих садках. І коли весною чи влітку піднімешся на найвищу точку в селі, на якій стоїть чудова двоповерхова школа, очей не відвернеш. Вдалині розходяться стрілами оповиті легендами Чумацький і Наливайків шляхи. Крізь тополі сріблом виграють легкі хвилі на річці Листвині, а за повноводними, багатими рибою ставками широко розкинулися луки. Навкруг старі і молоді ліси: столітні дуби й берести, сосни і берези. І якого тільки добра немає в садках! «Квітки» — кращої назви для такого чарівного села і вигадувати не варто.
Це правда, — погоджуються старі люди. Але тут же розповідають:
— Був колись славний козак Квітка у Війську Запорізькому, з нашим Богданом Хмельницьким аж до Корсуня дійшов, вимітаючи ворогів з рідної землі. В одному з боїв попав він під клинки панів-ляхів. Не міг старий більше носити шаблюку, важкою стала піка. Здав Богдану зброю, обмінявся з ним козацькими люльками та й пішов орати землю, яку в бою полив своєю кров’ю. А за ним прийшли сюди такі ж, як і він, понівечені козаки: Масло, Паливода, Прудченко, Собченко, Кабаненко, Крикля... Так от і виникли Квітки...
Чисте небо затягли чорні хмари війни, і морем розлилося людське горе. У Квітки вдерлися фашисти. Село принишкло, мов у пітьмі. Але це була тиша перед бурею. Корсунський «Комітет-103» і підпільна партійна організація Селищанського цукрового заводу послали в Квітки своїх представників-квітчан Павла Петровича Квітку, колишнього робітника з Дніпропетровська, і Григорія Григоровича Кислого, шахтаря з Донбасу. Вони створили з односельчан, які після поранення, оточення і полону повернулися додому, бойову підпільну групу. До неї, зокрема, входили комуністи Василь Касьяненко, Архип Квітка, Олексій Прудченко, комсомольці-вчителі Микола Паливода, Павло Семиволос, безпартійні робітники і колгоспники Макар Собченко, Архип Тищенко, Ілля Хиженко, Конон Косенко, Леонід Савелко та інші.
Члени групи та її актив розповсюджували листівки з повідомленнями Радянського Інформбюро, закликали населення до саботажу розпоряджень окупантів і їх прислужників, допомагали молоді уникати відправки на німецьку каторгу, через своїх людей у господарстві заплутували облік хліба, худоби, зберігаючи їх для Червоної армії, сімей її воїнів і партизанів, збирали зброю і боєприпаси, готували людей до боротьби з ворогами.
І ось настав 1944 рік. Зімкнулося кільце оточення німецько-фашистських військ на полях майбутньої Корсунь-Шевченківської битви. Ворог відчайдушно, незважаючи на величезні втрати, з боями вишукував місця для прориву фронту і виходу назустріч своїм танковим колонам.
Наші війська вогнем закрили ворогу шляхи на Лисянку і Звенигородку, глибоко вклинилися в його оборону на лінії Квітки-Валява. Створилася реальна загроза фашистським частинам, які оборонялись у районі Городища. Їх командування розуміло, що єдиний порятунок — це прорватись з вузлів опору в Глушках, Петрушках і Валяві через Квітки на Селище і Вільшану.
Та цей намір розгадало радянське командування, яке вирішило негайно оволодіти Квітками. У село з боєм першими увірвалися сімнадцять розвідників на чолі з лейтенантом В. Г. Афанасьєвим, а слідом за ними підрозділи 180 стрілецької дивізії. Короткий бій, і гарнізон та загін фашистської розвідки залишили Квітки.
Але полки 180 дивізії, яка довгий час вела бої і не поповнювалася свіжими силами і технікою, не могли не тільки далі наступати, а й тримати оборону на широкому фронті.
І наше командування прийняло рішення: скликати мітинг жителів села. Як по бойовій тривозі, на центральну площу зібралися квітчани, у тому числі підлітки, жінки, зняті з військового обліку інваліди та старики.
Учасник мітингу Василь Федорович Касьяненко згадує:
— Я поспішав на площу, коли почув, як посивілий, міцно збитий майор (пізніше я дізнався, що це буз заступник командира полку по політчастині) звернувся до людей:
— Товариші, у нас досить техніки і боєприпасів для того, щоб завдати нищівної поразки ворогу. Не позичати нашим бійцям і офіцерам відваги і майстерності. Але наші ряди поріділи. Звертаюсь до вас за дорученням командування:
— Хто готовий у цю ж хвилину взяти зброю і вийти на передові позиції?
Якусь мить над площею панувала незвичайна тиша. І раптом вся громада рушила до столів, де брали на облік добровольців. Записували за військовими спеціальностями, окремо артилеристів, мінометників, кулеметників, стрільців, бронебійників.
Тут же, на площі, ми прийняли присягу, одержали зброю і боєприпаси. І коли поверталися селом, всі з хвилюванням читали заклик на червоному полотнищі:
— Всі на захист рідного села! Не допустимо фашистів у Квітки!
Скільки ентузіазму в кожного з нас викликали і мітинг, на якому було видимо-невидимо народу, і черги біля столів по мобілізації, і, нарешті, оцей полум’яний заклик, виведений ще невправними руками школярів: «Не допустимо фашистів у Квітки!»
І кожний, хто взяв у руки зброю, дав клятву Вітчизні:
— Будемо стояти на смерть!
З нами були і ті, кому не могли дати зброї, — наші батьки, брати, сестри і діти. Але й вони знайшли своє місце в бойовому строю.
Так у Квітках фронт і тил у буквальному розумінні слова злилися воєдино, і піднялася сила, готова будь-якою ціною на порох стерти підступного ворога.
Прості, як правда, слова викарбувала про народний подвиг історія Великої Вітчизняної війни: «Під час ліквідації оточених гітлерівських дивізій радянським військам допомагало місцеве населення. Жителі визволених українських сіл ремонтували шляхи, будували оборонні споруди, доставляли боєприпаси. Здатні носити зброю добровільно вступали в ряди червоноармійців. Тільки в селі Квітки 500 чоловіків влилося до складу 180 стрілецької дивізії, а близько 600 жінок, стариків і підлітків рили окопи, підносили патрони, снаряди, виносили з поля бою поранених і подавали їм першу допомогу. За хоробрість і відвагу багато квітчай були нагороджені урядовими нагородами» [1, 67].
Початок лютого. За календарем — у розпалі зима. А над Квітками пройшли весняні теплі дощі, згустився сивий туман. Зійшли сніги, розмили дороги, наповнили водою глибокі яруги і балки. Ні пройти, ні проїхати.
Але квітчани не могли сидіти в хатах. Над селом нависла загроза. На нього насувалися з трьох боків гітлерівські війська, які намагалися будь-що прорватися старим шляхом на Вільшану і з’єднатися з угрупованнями, що йшли їм на виручку.
Квітчани не змикали очей, не випускали з рук зброю. Село оперезала семикілометрова дуга окопів і земляних укріплень. Квітчани розчищали до мерзлого шару шляхи — чекали артилерію і танки. На плечах у мішках носили з тилів дивізії незвичайний і страшний вантаж — снаряди, міни, гранати, кулеметні стрічки, автоматні диски.