Авантюра XL

— виживемо.

довго йшли дорогою повз піонертабори,

співали пісень із подорожніми —

п’яними кубинськими піонерами-ґуса́но.

познайомились також із кількома дітьми, які з батьками

виїхали на пікнік. ці Фіделя любили.

попри всю мою критику, можу вдатися до одного узагальнення:

майже всі ті,

що критикували уряд,

чомусь виявлялися виродками стосовно нас:

використати, обібрати, обманути.

це ж іноземці. лохи — на те вони й існують.

а революціонери, хай з ними не погоджуєшся,

хай їхні мізки часом здаються промитими,

вважали за необхідне показати Кубу й кубинців

зі щонайкращого боку, і тут уже не майже,

а в усіх абсолютно випадках

виявлялися людьми кришталевої чесності.

зуб даю.

діти-революціонери показали нам, де краще поспати,

де набрати чистої води. попередили,

щоб у воду не особливо заходили, бо на болотах

водяться якісь прісноводні крокодили.

«але на березі вони на вас не нападуть».

усе одно я потім пішов у кущі,

бо щось від страху срати захотілося.

мій рюкзак рвався вже давно,

останнім часом по кілька разів на день.

а в Матансасі поламався ще й намет Сімона:

тріснула рама, на яку треба кріпити стінки,

щоб стояв.

дрочили ми його, дрочили

години півтори.

так і не встав.

довелося просто лягти на пісок у спальниках,

а наметом укритися.

під шатрами добре спати:

не треба сі накривати,

ані гріє, ані пріє

через дірки вітер віє…

одна проблема: комарі справді виявилися скаженими.

але ми вижили, хе-хе.

невиспані встали на самісінькому світанку,

подивилися на гостинне болото

та й подалися далі півостровом —

до Затоки Свиней. власне,

заради неї ми й перетнули

цілий острів з півночі, від Варадеро, на південь.

біс його знає, як так виходить,

але пам’ятаю, що ми ночували на півострові ще одну ніч.

наче й не такий він великий, наче нас і підвозили

якісь вантажівки — раз із металобрухтом,

іншого разу відкрита, з купою мішків

якогось незнайомого коренеплоду.

ця машина зупинялась у кожному селі,

скидаючи по кілька мішків під крамницями.

уночі ми накупили досхочу хліба й нажерлися

на десять центів.

я потім зрозумів, чому старий продавець

дивився на нас зі злістю: це був магазин для кубинців,

і він не хотів, щоб дешевизною за рахунок спільної праці

користувались іноземці.

але конкретно нас йому було шкода.

тож він на нас і злився. і на себе. але хліба продав.

Куба й так некваплива, але на цьому півострові

час ледве повз. мені здавалося, що ми сунемо ним

уже з тиждень: якісь зустрічі, розмови,

автостоп по десять кілометрів за раз

або більше, але із зупинками під кожним стовпом.