Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б.Єльціним та М.Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: “Я тєбя в політіку — большє нє пущу!”
Тепер Єльцін сповна помстився ньому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з–під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи — “люді особого склада”, як казав ще “вєлікій Сталін”; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з–під конкурента! — це ж треба…
Втім, чи законним все це було? — як лічилося в СССР на той час аж 15 рєспублік”, а “ліквідували” його всього три? До того, й уславлені “Бєловєжскіє соглашєнія” вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки — денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.
Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як — бачите — “спосіб цивілізованого розлучення”. Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте “розлучення” — СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес–аташе Б.Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про “возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной”. А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.
Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії — привело свого часу нас до гіпотези, що отой “распад СССР” — жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Боргардт, “Змова”, у львівський ґазеті “Нескорена нація” (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.
Розглянемо коротко рушійні сили подій.
Державно–капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників — номенклатурою КПСС — виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно–капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником — номенклатурі — колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.
Але Совєцький Союз — пригадаємо, як “родіна всєх трудящіхся” десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) “протівостояніє двух сістєм”. Яких? — ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській “експлуатаціі чєловєка”, та совєцького соціалізму – вільного від будь–якої експлуатації: де всі отримують свої — “по труду”.
І от після всього цього “родіна всєх трудящіхся” має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? — немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні — формально.
Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, — не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що — до речі, вже не одного разу й робилося.
До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої російської імперії — астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але — чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але — всі розуміють, спадкоємець — то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.