Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) - мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавиахим, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).
Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».
Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів — не дай Боже — подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» (“нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!”), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками — могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць — брав свій початок і отой, великий терор.
Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на “дємонстрацію” — то вже було щось…
Ці “поручєнія” (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески — то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж “випускать стєнґазету”. Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по–різному, але — в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: “нє висовиваться”. Останні могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.
В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.
В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий “БОКС” (“Боєвой орґан комсомольской сатиры”), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві — нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути — висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить — мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали “куратора” від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння “БОКС”а — не зайняла й двох семестрів.
Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки “ЗБНК” (“За більшовицькі наукові кадри”). Назва — цікаво — була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.
Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту “ЗБНК” – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші “общєствєнниє поручєнія”, що ж тут поробиш…
Разом із “распадом СССР” пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про “построєніє соціалізма” в одній окремій країні. Але навіть “развітой соціалізм” епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до “построєнія полного коммунізма”. Де — тільки подумати! — від кожного вимагалося всього лише “по способностям”, а вже за це йому обіцялося “по потрєбностям”, тобто — скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».