Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Та на це пішли роки самовіданої боротьби багатьох людей доброї волі, яких за це таскали по таборах і псіхушках. З цієї нагоди згадаємо добрим словом і наших героїчних співвітчизників – Петра Григоренка та Мустафу Джаміля.
Отже й чеченський нарід, а власне те, що від нього полишилося зміг якось повернутись додому вже мало не в «пєрєстройку», коли комуннякам на часі було не до звичного ґеноциду. Та, не встигли вони влаштуватись, як об’явилась “новая Россія” сучасна, з приватною власністю (“пєрєдєл собствєнності”) та демократична аж до останньої клітинки; вже четверта. Але, оте чергове перевтілення розпочала зі звичного ґеноциду, такого собі своєрідного інваріанту російської історії.
Тертя розпочалися з виборами президента республікі Ічкерія 1991, на яких замість чергового ставленика Москви (як треба) переміг патріот, ґенерал Джохар Дудаєв (1944–1996). Він був яскравою особистістю й усебічно освіченою людиною, інтелектуалом, з тих, що світ знав хіба в минулому, чи не наймолодший з ґенералів авіації СССР.
Випадково довелося почути про цю видатну людину ХХ ст. дещо раніше, ніж широкому загалові, та про це варто буде дещо згадати. Систематично, навідуючи естонське місто Тарту, мені поталанило хутко знайти спільну мову з місцевими патріотами та стати там своєю людиною. То було вже десь на початку другої половини вісімдесятих, та тоді в Південній Естонії стояла бригада стратеґічної авіації, командування якої й перейняв ґенерал Дудаєв, ставши автоматично й місцевим комендантом, як Південної Естонії так і міста Тарту. У черговий приїзд кинулося у вічі, що російських вояк, які патрулювали цілодобово вулиці Тарту, ніби підминили. Військові патрулі, зазвичай, мають стежити за своїми ж, аби не шалалися марно вулицями. Але цих завжди було над усяку потребу, вони поводили себе як окупанти, та могли причепитись до кого завгодно. Тепер їх не лише відчутно поменшало, а й поводити себе стали цілком коректно. Довелося поцікавитись у естонських друзів – у чому ж справа? Надто незвично все було. Вони розповіли, що «пєрєстройка» врешті дісталася й їх. У них тепер військовим комендантом молодий чеченський ґенерал авіації, що вже за рік став вільно спілкуватися естонською мовою; та й своїх підтягнув, щоб припинити поводити себе як в окупованій країні.
По тому, вже після 1990–1991, пригадуючи криваві інциденти в Баку, Вільнюсі, Ризі та Тбілісі, подумалось, що їх якось зуміла уникнути чи не найбільш нашпигована російськими переселенцями, та чи не найбільш націоналістична з усіх країн імперії – Естонія. В цьому мала бути неспірна заслуга тодішнього військового коменданта Тарту. Він, людина честі, категорично відмовлявся виконувати тодішні людожерські накази з перебудованої Москви. За це вже потім, Ліга Свободи прибалтійських народів Америки надала йому 1994 свій Знак Свободи.
Після обрання ґенерала Джохара президентом Ічкерії загострилися протиріччя з центральним урядом у Москві. Ічкерія не забажала підписувати федеральний договір, щось їх не влаштовувало, а Москва… Москва чужого не упустить. Конфлікт був чисто політичний, та мав бути вирішений політичними методами, але цього не прагнула Москва. На переговори не йшли, а блокували, лаяли, паплюжили, погрожували, провокували. Нарешті домовилися розпочати переговори 12.12.1994, у першу річницю російської конституції. Всі полегшено зітхнули, але передчасно. Бо, «Россія – государство воєнноє, і прізваніє єя бить грозою свєта». Напередодні початку переговорів російська армія трьома танковими колонами посунула на Ічкерію; не втрималися таки від своєї злочинної «розборкі», як перед тим двічі на вулицях Москви. Досвід у них, хоч і не сказати що позитивний, уже був. Їх перший наступ на Джохаргала (колишній Ґрозний) у листопаді 1994, під виглядом «оппозіціі». Новорічний наступ покінчився на тому, що з 64 танків прославленої Кантєміровской дивізії було спалено 32, захоплено 20 – повний і ганебний провал. Ганебний навіть для армії відомої у світі переважно своїми ганебними провалами.
Друга чеченська війна 1994–1996 не була навіть війною: «что ви, что ви!», «Ми мірниє люді і наш бронє…». В чиєму наскрізь пропитому мозкові в Москві визріла її ідіотична назва – важко сказати, але була довгою як та удавка: «Навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє». Назва як же благородна! Ви ж знаєте, у фахових бандитів ніколи не скажуть просто: «убіть». Скажуть культурно – «замочіть» («і конци в воду», як колись на фінських річках).