Неболови

Ніна тримала її так міцно й водночас ніжно, як колись тримала новонародженого сина. Скрипка не зрадить, вона не покине, як те немовля, що стало дорослим і чужим. Гладила її кінчиками пальців, примірялася до смичка, але в магазині зіграти так і не наважилась, незважаючи на улесливі прохання продавця. Лише весь час сором’язливо усміхалася, наче юна цнотлива школярка на побаченні з досвідченим студентом-ловеласом.

Дорогою до села в останньому автобусі скрипка у футлярі спала в Ніни на колінах. Нінина голова схилилась на Степанове плече.

Того вечора в малій хаті, яка стала для неї домівкою, Ніна так і не розчохлила інструмент, за яким скучала до хрусту в пальцях. Поклала під стіною.

— Хай полежить, — відповіла на невимовлене питання Степана. — Не можу поки… Хай…

Тієї ночі Ніна зняла свою секондівську рожеву сорочку і прийшла до Степана. Страх і безнадія зникли. Вона — жінка. Він — чоловік. Пазл склався.

Прокинувшись разом, вони пили чай на лавці у дворі, не соромлячись і не цураючись того, що сталося. Гріло тепле осіннє сонце. Падали яблука. Скрипка виспівувала в Ніниних руках. Ніна щасливо сміялась. Степан курив і просив заграти ще. Так вони стали жити як коханці.

Перші заморозки дихнули крижаним подихом. Листя, жовте, багряне і навіть нахабно зелене, з останніх сил чіплялося за своє насиджене на дротиках гілок місце, проте все одно падало, тихо і приречено — здивоване, що ще живе, але вже мертве, обпалене ніколи не знаним морозом.

Ніна саме була вдома і готувала обід, коли у вікно Степанової (чи вже їхньої спільної) хатини постукали. Звук був тихий, але настирний, так, наче по склу цокали нігтиком. Ніна метнулася до дверей, на ходу витираючи бордові від бурякового соку руки об ганчірку. Мабуть, Степан щось забув, коли збирався по метал, і тепер не хоче заходити в хату, бо вертача-невдача. Невдача стояла прямісінько перед Ніною. Ганчірка випала з рук. Ударили по засуву за спиною не притримані двері.

— Здрасьті, Григорівна! — Ірена в хутряному кудлатому жилеті вишкірилася хижою посмішкою. За спиною в неї мовчки тупцяв Дмитро. — Давно не бачились! Після того як ви від нас звалили по-англійськи й аріведерчі не сказали. Уже не знали, що й думати: чи в міліцію подавати, чи самим із собаками шукати. Мама пропала — це вам не шутки! — Її густо підведені чорним очі знову насміхалися.

Ніні забракло повітря. Як вони її знайшли? Перша думка — сховатися в хаті, зачинитися на засув і чекати на Степана. Він урятує. Швидко позбулася її, як колись людина — хвоста-атавізму. Згадала, що дзвонила з пошти сусідці, бо наснився поганий сон про сина, і, не витримавши лавини питань, прохопилась, де вона зараз. Видно, та все Ірені й розбовкала. Бодай її… їх обох. З натугою проковтнула колючий клубок у горлі й тихо вимовила: