Неболови

— Беремо, — оголосив Степан свій вердикт.

Ніна кивнула, переборовши бажання заперечити. Потроху вона вчилася довіряти. Степан знає, що робить.

Тюнінгована дівчина-консультант з карміновими розпухлими губами здивовано вигнула чорнильні татуажені брови. Презирливий вираз, який застиг на гарненькому ляльковому обличчі, щойно ця обідрана пара зайшла в магазин, змінився на радісну недовіру, коли Степан дістав із подертого поліетиленового пакета купу нових хрустких соток, загорнутих в аркуш паперу.

— Відрахуй, — кинув продавчині. Сотки замиготіли в її тонких пальцях з френчем.

Ніна зачаровано дивилася на грошовий водоспад. Невже стільки на металі заробив?! Степан помітив її погляд, гмикнув і нахилився до вуха:

— Міг би збрехати, що на металі піднявся. Та не буду. Старі гроші. З минулого життя… — Він обірвав фразу і враз спохмурнів.

Із магазину виходили мовчки. Тихенько порипували нові черевики. Кожен думав про своє. Ніна не хотіла ятрити рану і не знала, як розпочати розмову. Вона знову відчула себе зайвою. Це відчуття на якусь мить зникло там, у магазині, але одразу ж квапливо навалилося з новою силою. Згорбилась спина, зіщулились плечі, похилилась голова. Погляд втупився під ноги. І навіщо вона погодилась їхати сюди? Останній місяць вона прожила майже щасливо, ховаючись від світу, наче молюск у мушлі. Замріялась, стара дурепа, що може бути комусь потрібною…

— Їсти хочеш? — безцеремонно увірвався в її думки Степанів голос. Не чекаючи відповіді, він вирішив сам: — Пішли, гулять так гулять.

І вони пішли. Їсти піцу в самому центрі, на Пушкінській. Запивати її вином кольору загуслої крові. Об’їдатися різнокольоровими кульками морозива у хрустких вафлях. Сидіти на лавках у саду Шевченка, роздивляючись перехожих. Слухати шипіння фонтанів біля Оперного. Говорити. Мовчати. Жити. Це було як повернення в юність, коли кольори здаються яскравішими, запахи — гострішими, життя — довгим і щасливим. Цього дня Ніна справді була щасливою вперше за багато років. Відчувала себе маленькою дівчинкою, для якої влаштував свято добрий чарівник. Вона усміхалася. Не винувато чи немов перепрошуючи, як завжди, а легко, упевнено й невимушено. Плечі випростались, спина вирівнялась, очі заблищали, навіть волосся із сірого перетворилося на благородний попелястий блонд.

Ніна тримала Степана під руку і насолоджувалась відчуттям потрібності й захищеності. Вони стояли на набережній і годували качок купленим у хлібному кіоску ще теплим батоном. Птахи, розбалувані увагою, ліниві й неповороткі, наче плавучі футбольні м’ячики, поплавками розмірено хиталися на воді, з неохотою витягуючи шию, щоб дістати хлібний шматок, який падав поряд.

— Чого б ти зараз найбільше хотіла? — Степан видихнув слова із сигаретним димом, дивлячись на воду. Дрібка попелу впала йому на куртку. — Перше, що спаде на думку. Кажи.