Неболови

— Під ноги дивись, я тут металобрухт збираю, — буркнув, наче вибачаючись.

Дійсно, весь двір був захаращений залізяччям, яке в тьмяному світлі з неба утворювало химерні тіні та здавалося хижими істотами, що зачаїлися в очікуванні здобичі. Ось стирчать роги, трохи далі тягнеться угору чиясь кігтиста лапа, біля неї шкіриться паща, повна гострих зубів. Через цей мотлох до хати вела протоптана в бур’яні стежка. Степан уже поставив велосипед до стіни і торохкотів засувом, з грюкотом відчинив двері й клацнув вимикачем. Світло засліпило Ніну. Вона приклала долоню до лоба дашком. Тепер їй добре було видно забетонований поріг з двома невисокими сходинками і маленьку відкриту веранду, на якій тулилися столик з відром і кружкою, табуретка і три тази, вочевидь, з особливо цінним металобрухтом.

— Заходь, не дрейф. — Господар хати випірнув з її нутра, насмішкувато дивлячись на гостю. — У мене не роззуваються.

Ніна пішла слідом за ним. У сінях під стелею горіла блякла лампочка, тут було порожньо і на диво чисто. Степан відчинив перед Ніною двері в кімнату. Переступаючи поріг, вона боляче вдарилася головою об низький одвірок.

— Та ти голову нахиляй, тут стеля низька, — запізніло попередив чоловік.

Потираючи забите місце, Ніна роздивлялась, де опинилася. За все своє життя вона жодного разу не була в сільській хаті, і тут усе було дивним для неї: груба, яку, вочевидь, господар топив узимку і яку тепер було застелено газетами, пофарбований в коричневе рукомийник на ніжках, з котрого по краплі витікала вода, саморобна електроплитка зі спіраллю на стільчику біля розетки. У кутку пузатився старий, ще радянський, холодильник «Донбас», біля нього стояли застелений яскравою, у червоних суницях клейонкою стіл та один табурет, навпроти під стіною — диван, накритий картатим пледом. Дощату підлогу було чисто виметено і, здавалось, недавно пофарбовано. Ані бруду з павутиною, ані немитого посуду чи порожніх пляшок — прохідна кімнатка геть не була схожа на помешкання цього неохайного на вигляд зарослого чоловіка. Лише стійкий застарілий запах тютюну, яким було просякнуте повітря в хаті, підтверджував — так, це чоловічий барліг.

— Сідай, у ногах правди нема. — Господар уже всівся на табурет біля столу та кивнув гості на диван.

Ніна раптом злякалася. Одна, хтозна-де, з незнайомцем, який може зробити з нею все, що забажає. А тоді згадала, для чого саме вона приїхала в це «хтозна-де» — і заспокоїлась. Гірше все одно не буде. Двічі не вмирають. Де й узялася впевненість, якої їй так бракувало в минулому житті. Сіла навпроти чоловіка на дивані, глянула йому у вічі:

— І що тепер?

— А хрін його зна. — Він уже взяв з вікна саморобну попільничку з обрізаної бляшанки і закурив смердючу цигарку.

У Ніни від диму засльозилися очі.