Неболови

Прокинутись о шостій, зварити на електроплитці сніданок для себе та Степана, нагодувати собаку, двох котів і гусей, поснідати самій разом із господарем, перебрати металобрухт у дворі, зварити обід, пообідати, до темряви гнути спину з лопатою на місцевому імпровізованому сміттєзвалищі, шукаючи зі Степаном метал, ледве доповзти до хати на важких, налитих ногах, знову нагодувати господарство, повечеряти тим, що залишилось від сніданку й обіду, помити ноги в емальованому тазику водою з чайника і — нарешті — лягти спати, щоб заснути вже за хвилину по тому, як голова впала в обійми подушки. І так — щодня з маленькими варіаціями.

Ніна майже не виходила в село, не заводила знайомств і — ой жах! — навіть не віталася з тутешніми мешканцями на вулиці. Вона не помічала людей навкруги, зачинившись у маленькому світі Вуйкового двору. А от село її помітило, село гуло, що в Степана «з’яви­лась якась баба з міста, миршава та погана з виду, зате, коли йде, землі під собою не чує, носа задирає і зазнається, наче вона перша красавиця на дєрєвні». Утім, Ніну ніхто не зачіпав ані словом, ані навіть поглядом, бо Степана на селі поважали й побоювались, хоча знали про нього небагато. Та й сама Ніна збирала інформацію про нього по скупих крихтах, з того, що сам іноді розповідав за роботою.

Колишній кадровий військовий, «афганець», контужений, ножами різаний, кулями пробитий, але, мабуть, фартовий, якщо повернувся живим. Мав свій бізнес чи то в Рівному, чи то у Львові, мав дружину, дочку та зятя, бавив онука, але враз все урвалося. Лобове зіткнення, фура вилетіла на зустрічку. Чотири рідних трупи і один чужий. А в Степана — лише подряпини. Мабуть, таки фартовий. Топився, вішався з горя — нічого його не брало. Жив — і все. А згодом він узагалі зник з радарів родичів та знайомих, наче й не було чоловіка.

Купив хату в селі за тисячу кілометрів від свого зруйнованого життя. Жив відлюдькувато, цілими днями копирсався в смітнику, і його вже почали вважати місцевим сумирним диваком, якого вдариш по щоці, а він підставить другу. Проте, коли місцева сявкувата компанія підлітків, дізнавшись, що Степан того дня здав метал, підстерегла його увечері біля магазину з надією розжитись грошима на пляшку й закуску, дивний Вуйко показав себе з іншого боку. Віддати викопані зі смітника гривні не забажав, а побачивши, що в світлі тьмяного ліхтаря, самотнього, як Александрійський маяк в Середземному морі, зблиснув ніж, без зайвої метушні обеззброїв та поклав нападника на лопатки. Перевага та ніж тепер були на боці Степана, і перелякані підлітки розбіглися, наче таргани від яскравого світла. Хлопцю ж, якому втекти не пощастило, бо він лежав, притиснутий до землі брудною Вуйковою ногою в гумовому шльопанці, Степан влаштував «хвилинку слави»: спочатку потягнув до батьків, а потім, разом зі сварливо-тужливим почтом родичів, додому до дільничного. Після цього випадку зачіпати його боялись і старі, і дорослі, і малі.