Неболови

Але ні його, ні тітки, яка голосніше від усіх кричала, що Лєра сепаратистка, там уже не було. Зник­ли, розчинилися, як дим від пожеж у ясному небі. Що ж, не дивно, і так зрозуміло було, що вони спільники-­подільники.

— Прошу не вказувати мені мої обов’язки, я чудово їх знаю і без вас, — ввічливо, але трохи роздратовано відповів поліцейський.

Лєра спробувала щось пояснити, та її весь час переривали і перекрикували небайдужі громадяни, які до зубного скреготу перейнялися долею зниклого безвісти в лабіринті київської підземки бійця.

— Якщо вірити вашому опису, то на цього чоловіка, який стверджує, що був на вій… в АТО, — виправився метростраж порядку, — скарги надходили вже не раз. Але оскільки особа, яку ви підозрюєте в шахрайстві, зник­ла, то…

Глядачі з натовпу знову здивовано завмерли.

— То він не цей… не герой? — не вірячи, перепитав дідок у бейсболці.

Лєра вже не слухала, що відповів коп. До смерті хотілося сигарету, підшкірно чи внутрішньовенно. Перестрибуючи через дві сходинки, вона побігла на вихід, вдихнути свіжий ковток диму і спеки. Хтось іззаду вхопив її руку. Обернулась — бліде обличчя різко контрастувало з розпашілими щоками.

— Вибач, — внизу стояв той самий качок з сонцезахисними окулярами на лобі. У його погляді читалося, що він не проти продовжити знайомство.

— Та пішов ти… — послала його незлостиво і вирвалася на вулицю.

За якісь півгодини, забувши про косметолога і перукаря, Лєра ковтала коньяк під лимончик на кухні у Юльки і одна за одною курила тонкі жіночі сигарети, струшуючи попіл у «люмінарківське» блюдце. Юлька була її подругою ще з інституту, разом вони пережили диплом, нічні клуби, алкоголь, травичку, женихів і коханців. Попільнички в Юльки не було, так само як і чоловіка з дітьми. До неї можна були завалитися о будь-якій годині дня (оскільки Юлька працювала вдома на фрилансі) чи ночі й поплакатися на паскудне життя. Утім, за останній рік це була їхня перша жива, не телефонна, зустріч.

— Що, просто так і сказала — «сєпаратістка»? На тебе? — допитувалася Юлька, жуючи посипаний цук­ром лимон.

— Так і сказала. — Лєра залпом випила чергову пор­цію коньяку.

— А ти?

— А шо я?

— Промовчала?! — Подруга не могла повірити. — А УБД-шку в їхні наглі морди сунула?

— На фіга? Думаєш, це щось змінило б?

— Блін, ти дурна, чи шо? — Юлька аж закашлялась від обурення. — Я тебе не впізнаю. Пролазити рік у крові й багнюці — і постіснятись про це сказати! Усякі уроди, які там і близько не стояли, тепер будуть колоти очі своїм «я ваєвал»», а тобі язик відсох сказати, шо ти, дєвка, була на войні і рік розгрібала все те гімно нарівні з мужиками? Що ти маєш контузію, ранєніє і настояще, не липове-куп­лене, посвідчення учасника бойових дій? — Вона так розхвилювалася, що перейшла на рідний полтавський суржик, який витравлювала з себе, відколи перебралася в столицю. — Лєрка!?