Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
Не сталося й того, чого так спершу побоювалась Ніна. Степан не помічав у ній жінку. Піклувався, допомагав, оберігав, але ставився як до сестри. Вона зітхнула з полегшенням, та інколи все ж було образливо, що цей відлюдькуватий самотній чоловік підібрав її лише з жалю, наче збитого сліпим випадковим автомобілем собаку на нічному шосе. Потім дивилася на себе в маленьке почорніле дзеркало над рукомийником і думала: «Ну що ти, їй-богу, хто на тебе вже гляне в старості, якщо й в молодості не помічали». Але яка старість, як їй лише п’ятдесят? Так виправляла сама себе, несміливо, наче присоромлена, усміхалася відображенню в дзеркалі. Лише, а не вже. Утомлена маленька жінка тихо зітхала, розчісувала своє сіре, наче притрушене порохом, волосся і йшла знову довбати метал.
Якось увечері за вечірнім чаєм Степан сказав, що завтра вони влаштують собі вихідний.
— Заслужили. Поїдемо в місто гуляти, — сьорбнув він із кружки міцний коричневий окріп.
— Як це — в Харків? — злякано глипнула на нього Ніна, яка вже майже дрімала над чашкою. — Що я там не бачила? Їдь сам, я вдома побуду.
— Не дрейф, не дам в обіду, навіть якщо хтось і захоче обідити. Ти зі мною — і точка. — Степан усміхався в бороду, але його очі залишалися серйозними.
— Та мені й одягнути нічого, — спробувала відбити його атаку Ніна.
— Доїдеш так. А тоді якраз підемо й купимо. Не в секонді, як це шмаття, що зараз тягаємо, а в нормальному магазині, — наголосив він. Коли Ніна знову розтулила рота, аби запротестувати, прикрикнув: — Розговорчики! Мужик сказав — баба послухалась.
Знехотя вона підкорилася. Пішла набирати воду, щоб нагріти її на електроплитці та змити голову й тіло. Урешті, вона ж таки жінка, а не машина з викопування металобрухту. Хоча коли вона востаннє про це згадувала? Мабуть, ще до народження Дмитра…
Думка про сина боляче різонула по серцю. За життя в Степана Ніна щоразу гнала від себе згадки про нього. А вони були. І їх було багато. Найчастіше приходили серед ночі, коли в Ніни терпли натруджені за день руки і вона проти волі випірнала з густого сну без кольору. Тоді вона довго крутилася з боку на бік, а траплялося, що й заходилася німим плачем у подушку. Думки про Дмитра обсідали її звідусіль і боляче кусали, наче голодні комарі на болоті. Вони пили її кров і життєві сили. У такі ночі Ніна мучилася до ранку, поки в передній кімнаті в Степана не дзвонив будильник. Фізична робота лікувала їй душу та знесилювала тіло. Наступної ночі вона спала в одній позі аж до ранку, не відчуваючи болю в онімілих руках.
Тепер Ніна боялась. Боялась зіткнутися із сином і невісткою чи бодай з кимось зі знайомих. Їй було соромно за свою слабодухість, за втечу від реальності, та й зараз би вона зробила те саме: ховалася б до кінця життя в Степановій хатці, аби тільки її не чіпали й не помічали. Не ображали. Заспокоювала себе тим, що зі Степаном не так страшно. Він добрий до неї, він захисник… Він — чоловік. Усе буде добре. Доля, яка все життя показувала їй голий зад, тепер просто мусить повернутися привітним обличчям.
Ще затемно вийшли на автобус. Нінині плечі дрібно тремтіли під в’язаною кофтою з чужого плеча — чи то від нічної прохолоди, чи то від страху зустрітися з минулим. Ішли мовчки, вочевидь, кожен думаючи про своє. У передсвітанковій акварельно-розмитій темряві Ніна не могла розгледіти Степанового обличчя, чула лише його дихання та шурхіт гравію під ногами. Перечепилась об якусь каменюку, за звичкою втупилася під ноги, хоча нічого побачити не могла.
Поки дійшли до зупинки, уже розвиднилось. Ніна вчергове поглянула на свого супутника — і обімліла. Степан поголив бороду. У ношеному костюмі та старомодному картузі став схожий на зразкового сім’янина-колгоспника, який удосвіта спішив на базар у вільний від роботи день, аби продати занедорого поцуплене на тій же роботі. У автобусі Ніна посміювалась собі під ніс, дивлячись на Степанове наполовину засмагле обличчя із сизою, наче остання курка на прилавку радянського магазину, голою шкірою, яка ще вчора цнотливо ховалася під кошлатою дикунською бородою.
Місто оглушило стоголосим гомоном біля метро, вдарило в носа запахом їжі, сечі й перегару. Топтали землю десятки, сотні, тисячі ніг, безліч рук брали і не поспішали віддавати. Ніна здивувалася, як швидко вона стала тут чужою. Місто виплюнуло її, як непережований хрящик на шматку м’яса, відфутболило м’язистою ногою, наче тренований голкіпер м’яча, забуло її ім’я, як пересичений увагою коханець.