Неболови

Роману було вже під сорок, і він хотів дітей. Двох, як годиться: хлопчика й дівчинку. А Лєра казала, що не хоче. І діти ніяк не виходили, хоч як він старався. А тоді в німецькій клініці виявили, що ні хлопчика, ні дів­чинки в Лєри не буде. Бо в Китаї вона зробила аборт після того, як її зґвалтували кілька азіатів. Закінчилася ідилія. Роман літав в Австрію і на Корфу вже з іншою. А Лєра повернулася до своєї крихітної квартири з вікном на схід сонця.

Хвиля спеки наростала. Гаряче, наче з фена, повіт­ря не рухалося, стояче, як вода в болоті. Футболка змокла та прилипла до тіла, сувора мавпа на ній засуджувала кипляче літо, а Лєра мріяла про мить, коли спуститься в прохолоду підземки. Сходи. Ще трохи — і вона внизу.

Раптом Лєра побачила його. Жебрака. Він стояв на початку довгого підземного переходу. Хтось із перехожих штовхнув її, вибачився і буркнув, мовляв, не стій на дорозі. Не зрушила з місця. Стояла, не зводячи очей. Спите обличчя, біля ніг картонна коробка з дрібними грошима. Камуфляж. «Мультик». З рукавів кітеля визирають брудні бинти. І таб­личка: «Помогите инвалиду, потерял руки в АТО».

— Де воював, братику? — Підійшла нечутно, як дика хижа кішка. Він здригнувся від несподіванки, поглядом оцінив її з голови до ніг.

— Аеропорт, Пєскі, єслі тєбє ето что-то гаваріт. Кіборг я. Адін із нємногіх спасся, кагда…

Лєра не дослухала, поспіхом перервала:

— Підрозділ? Місце дислокації? Командир?

— Дєвушка, какая разніца, вам всьо равно ето нічєго нє скажет, — відповів дещо ображено.

— Що з руками? Покажи! — схопила за рукав.

— Ей, нє трогай, убері своі рукі! Рани там! — Занервував, сховав за спину рукава з бинтами.

— Рани, кажеш? — Лєра відчувала, як всередині народжується звіряча лють, і вже ледве стримувалася. — Розмотуй бинти! Розмотуй, сука! — Вона шарпнула його за кітель, так що чоловік аж заточився.

Згори до них бігла огрядна тітка. Її велике тіло трусилося на кожній сходинці, немов драглі.

— Дєвушка, ти чого до нього причепилася? — одразу накинулась вона на Лєру. — Не бачиш, чи шо — людині погано. Не від хорошої жизні він тут стоїть… Власть про таких, як він, не думає, хай хоч люди поможуть!

— Та я за народ Украіни кров праливал, за женщін і дєтєй… — втрутився інвалід.

— Людині?! Та ви гляньте на цього аватара! [3] Руки покажи! Бинти розмотуй, сука, «ваєвал» он! З бутилкою під забором, от де він воював! — не стримуючись, вихлюпувала гнів та обурення Лєра. — Херой, б…!

Навколо них почали збиратися люди. Повітря на­електризовувалось із кожною хвилиною.

— Та що ж це робиться, люди добрі! — причитала тітка. — На рівному місці ні з того ні з сього причепилася до інваліда безрукого, воїна українського, захисника нашого від орди путінської! — Враз вона замовкла, блискавичним рухом викинула вперед руку і тицьнула дівчину пальцем: — Сєпаратістка!