Неболови

«Скоріше б усе це закінчилося», — свердлила Нінин мозок єдина думка, поки вона шукала паспорт. Зараз вона зробить те, що вони хочуть, і стане їм непотрібною. Хоча непотрібною вона стала вже давно. Відпрацьований матеріал, який тільки й годиться, щоб викинути на смітник. Квартировласниця — це єдина її іпостась, цінна для рідного сина. Нехай. Нехай усе забирають. Їй уже нічого не потрібно. Вона знайшла більше, ніж могла мріяти. Шукала смерті, а знайшла життя. Усе, що завгодно, лише хай дадуть їй ще трохи пожити по той бік щастя…

Під купою одягу нарешті побачила заховану синю обкладинку паспорта. Рвучко взяла його, перевдягнулась у нове і вийшла надвір.

На них уже чекала машина. Білий «ланос» зачаївся в кущах, як той рояль. Не привітавшись із водієм, сіла на заднє сидіння, байдуже втупилась у вікно. Ірена попереду весело щебетала із шофером, час від часу грайливо поправляючи волосся. Син сидів поряд, сопів і мовчав. Ніна гірко всміхнулась. Такі рідні по крові люди — і такі чужі.

За вікном знову пролітали знайомі пейзажі. В’їхали в Харків. Довго петляли дрібними вулицями і завулками, доки дісталися до нотаріуса.

Вусатий шафоподібний чорнявий чоловік за міц­ним столом вочевидь почувався некомфортно­ в но­вому, ще без жодної зморщечки-складочки, костюмі. Він мняв пальцями ґудзики на піджаку і намагався зробити вигляд, що уважно слухає Ірену, яка торохкотіла без упину. Формальності з документами тривали доволі довго. Ніна підписувала все, що їй підсовували, не читаючи. Нехай. Швидше б знову опинитися у своїй рідній гавані біля Степана.

Коли була поставлена остання печатка, на вулиці вже стемніло. Здійнявся вітер, хитався кований ліхтарик на ґанку в нотаріуса, і від того здавалося, що хитається сама земля, заходячись землетрусом. Ніна чомусь згадала, як мати розповідала їй, що в рівнинно-пласкому Харкові теж колись був землетрус, від якого хиталась люстра в їхній квартирі. Її колишній квартирі, виправила сама себе.

— Ну, Григорівно, діло зроблено, — святково промовила Ірена. — Можете тепер летіти до свого хахаля на крилах любві. А ми празнувать. Діма! Твоя киця хоче шампусіка!

Дмитро на якусь мить затримав винуватий погляд на матері, наче силкувався ухвалити якесь рішення.

— Діма! — вимогливо покликала Ірена з надр білого «ланоса», який усе ще чекав тут.

— Ну, пока, ще побачимось, — сказав скоромовкою, обійнявши Ніну на секунду.

Вона відчула, що його рука тицьнула їй у долоню якийсь папірець.

Не обертаючись, син пірнув у машину. Його довгі ноги, наче щупальця морської істоти, ніяк не хотіли вміщуватися ззаду. Ірена сиділа попереду. Нарешті він зібрався купи і затиснув себе між двома сидіннями. «Ланос» різко газонув і зірвався з місця. Ніна стояла спустошена. Одна в байдужому місті, без копійки грошей. Майже вночі. Згадала, що син щось дав їй на прощання… На долоні лежали сто гривень. Дешева дорога материнська любов.