Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Більше ніж будь-коли Куранес бажав відплисти галерою у далекі землі, про які він чув стільки дивних оповідей, і він знову шукав капітана, котрий дуже і дуже давно був погодився взяти його із собою. Він знайшов цього чоловіка, Атіба, той сидів на тій самій скрині з прянощами, що й раніше, і не скидалося на те, що Атіб відчув бодай якийсь плин часу. Тоді вони підпливли до галери, що стояла в бухті, і, віддаючи накази веслярам, відпливли у бурхливе Серенарійське море, котре вело у небеса. Кілька днів вони невпинно линули водою, аж доки, зрештою, не сягнули горизонту, де море зустрічається з небом. Галера не затрималася там, легко злинувши у блакить небес поміж пухнастих позначених багрянцем хмар. А далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, ріки і міста невимовної краси, котрі ліниво здіймалися до сонячного світла, що ніколи не слабшало і не зникало. Згодом Атіб сказав Куранесу, що їхня мандрівка наближається до кінця і скоро вони увійдуть у гавань Серанніана, рожевомармурового міста поміж хмар, збудовано на тому неземному березі, з якого західний вітер злинає у небеса; але як тільки на видноколі замріла найвища з різьблених веж міста, десь у просторі залунав звук, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.

Ще багато місяців потому Куранес шукав величне місто Селефаїс і його заякорені в небо галери, але марно; і хоча сни й відносили його у багато неймовірних та нечуваних місць, ніхто із тих, кого він зустрічав, не міг розповісти йому, де знайти Ут-Нарґаї, що за Танарійськими пагорбами. Одної ночі він пролітав понад темними горами, де на великій відстані одне від одного палали бліді самотні таборові вогні і паслись дивні кошлаті стада, на шиях вожаків калатали тронки, а у найдикішій частині цієї гористої країни, такої далекої, що мало хто міг її навіть побачити, він знайшов невимовно давню стіну, чи то мощену кам’яну дорогу, що меандрами вилася вздовж хребтів і долин. Вона була надто велетенською, аби бути створеною людськими руками, і такої довжини, що жодного її кінця не можна було побачити. За стіною, у сірому світанку, він досягнув землі вишуканих садків і вишневих дерев, а коли зайнялося сонце, він побачив таку красу червоних і білих квітів, зелених крон і моріжків, білих доріжок, діамантових струмків, блакитних ставочків, різьблених містків і критих червоною черепицею пагод, що на мить у щирому зачудуванні Куранес забув Селефаїс. Але знову згадав про нього, коли ступив на білу стежку, що вела до критої червоною черепицею пагоди, і збирався уже розпитати про нього тутешніх людей, але виявив, що тут не було людей — лише бджоли і метелики. Наступної ночі Куранес увесь час підіймався тесаними з каменю вогкими спіральними сходами і дістався до бійниці, що виходила на величну освітлену повнею рівнину з річкою, і здалося, що у мовчазному місті, яке простягалося від її берега, він впізнає знайомі місця. Він хотів спуститися і поспитати дорогу до Ут-Нарґаї, але десь далеко за обрієм запалала страхітлива аврора, оголюючи руїну давнього міста, застояну, порослу рогозою ріку; смерть панувала над тією землею, звідколи король Киртанатоліс повернувся додому з війни, щоб спіткати помсту богів.