Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

На основі аскетичного мазохізму постає потреба поета відректися від суб’єктивної деструктивності, агресивності, що означає філософську «фемінізацію» мужності. Виявлення потужного джерела страждання в материнському об’єкті спонукає до перенесення несамовитої лібідозності на цей страждаючий об’єкт, що проявляється також через психологію синівської романтичної несвідомої любові як одержимості, якої прагне позбутися Шевченко на шляху пошуку батьківської мужності. Однак при вульгарному аналізі складність психізмів (уявлень) у творчості Шевченка, динаміка пошуку свідомо чи несвідомо спрощується, на основі чого також не відбувається розрізнення садизму «банди братів» як стихійного, тобто заснованого на вітальній несвідомості гайдамацького захисту материнського об’єкта, і піднесеного над ним — духовного, індивідуалізованого, пронизаного світлом батьківської мужності — «лібідозного садизму». Індивідуальна свідомість поета виводить народну анархічно-синівську стихію на вищий виток розвитку, поставивши на її сторожі розумне батьківське Слово.

Найрадикальнішим зразком інфантильного спрощення психосемантики Т. Шевченка є садоавангардистський дискурс О. Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко. Інтелектуальний тріллер» (2000). Очевидно, до написання його підштовхнула психологіка досліджень С. Павличко, яку можна простежити на праці «Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму» (1999). Аналізуючи романтичний дискурс у творчості Т. Шевченка, С. Павличко виходила з того, що поема «Гайдамаки» (1839—1841) — «найважливіший твір Шевченка»[247], а її головним компонентом є насильство: «Насильство в Шевченка має різні обличчя і риторику, різні метафори. Воно повсюдне, постійно присутнє і виявляється у певній системі образів, а також кліше, які збереглися в українській літературі дальших часів»[248]. Шевченків «садистський романтизм», на думку С. Павличко, вивершується у «Заповіті»: «Вірш Шевченка, відомий під назвою «Заповіт» (1845), — по суті, другий національний гімн України, — має слова, які знає кожна дитина. В цьому короткому вірші є образ, який у рамках поезії Шевченка можна вважати цілком класичним. Ідеться про образ ворожої крові, власне, ріки крові або кривавої ріки. Тільки після того, як ця ріка ворожої крові потече в «синє море», душа поета заспокоїться і «полине» до Бога молитися»[249]. Далі, аналізуючи дискурс садизму в українській літературі, С. Павличко приходить до висновку, що в українському романтизмі свобода «неможлива без помсти і насильства»[250].