Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Осмисленням національного порушення символічного закону переймалися Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» через образ Чіпки Вареника, О. Стороженко у повісті «Марко Проклятий» через архетипний образ українського злочинця, М. Костомаров у повісті «Кудеяр», М. Старицький у романі «Розбійник Кармелюк» та інші. У нашому часі О. Ульяненко у романі «Дофін Сатани» перверсивно вивершить злоякісний садистський цикл у психоісторії української літератури з погляду імперської психології. Панас Мирний, опрацьовуючи реальний прототип Чіпки, прагнув насамперед збагнути, як такий «зарізяка» міг з’явитися у здавалося миролюбній селянській родині українського народу. Цю з’яву він пов’язав з несвідомим могутнім інстинктом, що активізується на тлі безбожної боротьби за виживання у соціальній імперській структурі як тотального маскулінного пригнічення: «А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою втіху, пораду для свого серця. Коли що кохає, то кохає усією силою своєї мочі, а що зненавидить — як вітер змете з свого шляху й дивує людей своїми божевільними вчинками»[254]. Тобто маємо вказівку на яскраво виражений одержимий садизм, що формується як психічна реакція на колоніальне пригнічення. «Марко Проклятий» О. Стороженка, як зазначила С. Павличко, був «надзвичайно жорстоким твором», де відрізані голови, сцени вбивства і знущання автор намагався «показати якомога натуральніше»[255]. І Чіпку Вареника, і Марка Проклятого можна назвати українськими серійними вбивцями, що так чи інакше виявляють неусвідомлену в психоісторії тіньову сторону національного маргінала — злоякісно-садистського характеру, який зачинає імперського суб’єкта.

Однак материнсько-батьківський код українського романтизму потрібно відчитувати не у гайдамацькому некерованому, стихійному, тотально злочинному садизмі «банди братів», який виразив тіньову сторону народного несвідомого у соціальній колоніальній ситуації, а в пристрасному богошуканні Т. Шевченка, що всупереч несвідомій помсті активізує лібідозні імпульси, створюючи піднесений портрет живої «в святих своїх речах» національної синівської душі. «Душа поетова святая, / Жива в святих своїх речах, / І ми, читая, оживаєм / І чуєм Бога в небесах», — саме ці Шевченкові слова повинні символізувати результативність українського поетичного романтизму, що любовно пов’язує сина з матір’ю і з Богом-отцем.

Водночас не можна ігнорувати існування у психоісторії української літератури імперської «психічної інфекції» злоякісного садизму, яку невипадково вербалізували у своєму часі Т. Шевченко і М. Гоголь як своєрідну проекцію національного братовбивства. Внаслідок її дії українська психоісторія потрапляє у тінь російської з активізованим у ній провідним садомазохістським психотипом: російсько-імперське Над-Я має яскраво виражену амбівалентну природу, тобто постає з подвійною психосемантикою — психосемантикою боговбивства і боголюбства, що не дає змоги сформуватися стійкій моральній інстанції. Саме про цю небезпечну тінь духовно-психологічної неволі роздумує Т. Шевченко у містерії «Великий льох» (1845), яка є «силовою точкою» депресивної позиції.