Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Як і Ушаков, Надєждін вважає, що ці якості мусять зробити Україну навіть ще цікавішою для «нас» — вочевидь, росіян.

Надєждін особливо цінує те, що Гоголь знайшов золоту середину між двома крайнощами — згладжуванням усіх «ідіотизмів» українського «діалекту» та збереженням їх недоторканими — шляхом «перекладу національного мотиву українського діалекту, сказати б, москальськими нотами, не втрачаючи своєї оригінальної фізіономії». Отже, знову виникає інструментальний підхід до України. Надєждін дає зрозуміти, що він цінує Україну як сховище нерозтраченого слов’янського духу, оскільки російські письменники можуть продуктивно використати його у власних пошуках національного вираження. На його думку, таке використання української культури не являє собою імітацію іноземних моделей, позаяк Україна в політичному плані включена до складу російської держави. Твори на кшталт написаного Рудим Паньком роблять цю культурну царину доступною: вони приносять бажану сутність нібито не ушкодженою процесом перекладу. Українські «ідіотизми» для Надєждіна не становлять цінності; лише переклад у російський культурний код робить їх доречними. Тільки тоді вони насправді перетворюються зі звичайних «ідіотизмів» на фонтан недоторканного, «величного» слов’янського духу. Надєждін вірить у широту російської культури, яка робить існування окремих периферійних культур непотрібним: він переконаний, що жодної втрати не станеться, коли українська культура перепишеться «москальськими нотами».

Вдавшись до такого ходу в передмовах, щоби втертися в довіру до свого російського читача, наприкінці Гоголь ображає одного українського — Олексу Стороженка, який насправді був його другом дитинства й українським письменником другого ряду. Пишучи під псевдонімом «Андрій Царинний», Стороженко не погодився зі своїми російськими колегами щодо вірності «Вечорів» українському життю[115]. Він стверджує, що твір рясніє кричущими помилками щодо українських традицій та історії, що свідчить про слабку обізнаність автора в українській тематиці. Стороженко акуратно реєструє Панькові погрішності в етнографічній та історичній достовірності, стурбований тим, що книга несе в собі перекручений та наклепницький погляд на Україну. Отже, він недоречно накладає стандарти етнографічної коректності та документальної цінності на гоголівську романтичну прозу.