Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Справді, як тільки ми опинилися в порту, Марінетта почала жадібно дихати свіжим повітрям вільних морських просторів. Піднімаючись крутими східцями на капітанський мостик, я обхопила її ззаду рукою. Дівчинка з усмішкою озирнулася, — на її обличчі відбивався дедалі більший захват.
— А я справді зараз на кораблі, Фанні?
— Справді, моя кізонько.
— На справжньому кораблі, який може плавати по морю?
— Так, він може плавати по морю, далеко, дуже далеко. Але тобі нічого турбуватися, цієї ночі корабель відпочиває. Він нас нікуди не завезе, не бійся.
Піднявшись нагору, Годлен заходилася вдавати з себе старшину. Коли вона стала до керма, струшуючи своєю важкою ясно-золотавою косою, стискаючи в руках зроблені з червоного дерева держаки, слово честі, мені пригадалися малюнки з книжок, прочитаних у дитинстві, здалося, ніби це дочка вікінга замінила біля керма свого батька, пораненого в бою або взятого в полон піратами… Але тут же образи, навіяні книжками, зникли, поступившись місцем перед іншою картиною, теж далеко не буденною: дві голови — Годлен і Гійомова — нахилилися над морським компасом. Гійом з безмежною ніжністю закоханого і водночас з незаперечним авторитетом офіцера далекого плавання давав пояснення своїй подрузі. Він розтлумачував, що таке роза вітрів, як стежать за курсом корабля, показував радарну установку, розповідав про подачу звукових сигналів у густому тумані та про морські карти. Почувався так упевнено й невимушено, наче був у своїй столярній майстерні, а не на палубі корабля…
Я добре знаю, що в його жилах тече кров моряка, так само, як і в моїх. Проте я тут почуваю себе непевно. Невже це Капітанова наука?.. Чи, може, відголоски давньої мрії… Ось ким міг стати Гійом, якби не смерть наших батьків…
Метка, мов дзиґа, Годлен уже потягла Гійома в інше місце, і боже, який же він слухняний! Спустившись на десять східців униз, на вузеньку галерейку, що йшла навколо офіцерської палуби, я наткнулася на них — вони стояли нерухомо, притулившись лобами до ілюмінатора однієї з кают. Гійом посунувся трохи вбік, даючи місце й мені. Я теж зазирнула всередину. По той бік товстого скла, сидячи навпроти англійського капітана і не помічаючи нас, схованих надвечірніми сутінками, про щось енергійно сперечався Ян. Безперечно, то був він, я одразу впізнала його розмашисті, виразні жести.
— Ладен побитись об заклад, що Ян виявив якусь непередбачену заковику чи безлад у розміщенні вантажів…
На порозі каюти показався служник, певне, пакистанець, у білій накрохмаленій куртці, з непроникним поглядом, з суворим бронзовим обличчям. Він приніс дві чашки чаю на таці, оздобленій гербами пароплавної компанії. Ян звівся на ноги і тут, здавалося, помітив нас за вигнутою шибкою ілюмінатора.
— Увага! Зараз він нас побачить.
В мені ворухнулася досада. Нараз я відчула себе солідарною з Яном, гордою за нього, що він так освоїв своє нелегке матроське ремесло і віддає йому стільки душі. Я потягла Годлен за рукав:
— Невже тобі справді хочеться його розсердити?
— А чом би й ні? Ян у ролі великого начальника. Це ж неповторне видовисько. Хіба ні?
— А от і ні!
Обурена до глибини душі, я покинула їх і перейшла на другий борт корабля, обернутий до набережної. Щоки в мене пашіли від збентеження.
«От так штука! — думала я. — Чого це я стала дибки, як дружина моряка, котра захищає свого чоловіка!» Звичайно, це був «мій чоловік», про якого я клопоталася, потерпаючи, щоб він не помітив наших дитячих витівок і не розгнівався. Але тут я схаменулася: «Твій чоловік!.. Чи ти, бува, не збожеволіла, Фанні?..»
Остаточно я отямлююсь від того, що якась маленька постать підбігає і гарячково шарпає мене за руку. Марінетта…
— Хочу побачити море. Скажи, де воно, море?
— Гаразд, ходімо, — покірно озиваюсь я, тягнучи її знову до протилежного борту судна, повернутого до відкритого моря.
Але тут ноги мої зупиняються, ніби самі собою, і я не наважуюсь іти далі. Біля бортового загородження стоять Гійом і Годлен; їхні тіні зливаються в одну. У сутінках я невиразно розрізняю, як брат міцно обняв за плечі Годлен і підборіддям занурився в пишне волосся дівчини.
Про що вони думають, ці щасливчики? Про далекі краї, вхід до яких, здавалося, було відкрито по той бік безкрайого нічного простору? Безмежний таємничий всесвіт, де око вихоплювало з пітьми тільки міські ліхтарі, червоні й зелені вогні, що позначали фарватер, акваторію порту, відкрите море, на яке час від часу кидає світло прожектор маяка в кінці хвилеріза, якийсь корабель на зовнішньому рейді.
«З тобою я поїду хоч на край світу», — прошепотіла Годлен.