Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Які вони чудні, ці хлопці! Так легко змішують вічне і буденне, слова щоденного вжитку з високими словами любові… Життя не стоїть на місці, життя триває в монотонному русі, як оце постукування «двірників» на вітровому склі, в інтимному жесті, яким маленька дитяча рука погладжує мені шию, в гуркотливому русі зустрічних автомобілів, що оббризкують нас фонтанами води, і мій супутник, який бентежить мене і бентежиться сам, цей чужак, котрий здається мені братом, очевидно, зараз скаже…
— Признаюсь, мені трохи соромно: гарний же я, нівроку, чвалай-неотеса, — надумався передати через Гійома, що люблю тебе! Ти, певно, подумала, що я не дуже сміливий, коли покладаю на інших такі місії?
— Я зовсім такого не думала.
— Розумієш, це тому, що говорити з тобою про такі речі нелегко, Фанні. Ти така… така стримана і водночас така прямодушно-щира. Така близька і така далека…
— Далека?.. — щиро здивувалась я. Такого справді ніколи не уявляла…
— Так, далека. Мені здається, що про кохання з тобою можна говорити тільки тоді, коли воно стосується… інших!
— А ти гадаєш, що взагалі легко для хлопця й дівчини говорити про своє кохання так, мовби нічого й не сталося?..
Зненацька різко вищать гальма. Машина зупиняється на переїзді з опущеним шлагбаумом. Крізь мокре від дощу скло я ніби впізнаю Нефшатель. Розмова уривається сама собою. Нікола, здається, зважує мої останні слова. Воно таки правда, непросто у вісімнадцять чи двадцять років обговорювати, мовби якийсь матч з волейболу чи англійський недубльований фільм, те, що завтра стане самою суттю вашого життя: взаємини хлопця і дівчини, котрі прагнуть поєднати свої долі, щоб карбувати разом дорогоцінний скарб доброти, гармонії й злагоди, яким повинне бути кожне родинне вогнище…
Забившись у куток заднього сидіння, Марінетта дрімає, схилена над своїм улюбленим витертим ведмедиком із сумними й добрими очима, який ніби зігріває її своєю ніжною ветхістю.
Нараз чути оглушливий гуркіт. Це вихором промчав повз нас паровоз, лишаючи позад себе звивисті шлейфи чорного диму.
Марінетта, що дрімала, міцно обнявши свого ведмедика, здригнулася й глибоко зітхнула. Вона нічого не чула, так само, як до її вух не дійшло жодне з тих серйозних слів, якими обмінялися між собою двоє дорослих у машині. Хоч вона ще не доросла до віку любові, а проте і їй потрібна любов. Вона буквально впивалася любов'ю своїх батьків, необхідною їй, як хліб і вода. Вона була вічно голодна і спрагла на неї. І яке їй діло до того, що Нікола й Фанні не вміють говорити про любов «так, мовби нічого й не сталося»! Марінетта — живий доказ того, що це «нічого» може часто ставати «дечим».
— Ось у тім то й річ, що це дещо було! Щось усе-таки є й досі,— ствердив Нікола, коли паровоз пройшов, знову повертаючись до того місця розмови, де його перервав опущений шлагбаум залізничного переїзду. — Якщо хлопець любить дівчину, то, по-моєму, цілком логічно, що він має бажання сказати їй про це, правда? Однак я так і не наважився нічого сказати того вечора, коли опинився наодинці з тобою в Сонячних Дзиґарях. Чи скорше… ти просто не зрозуміла мене. Ти, здавалося мені, була така неприступна…
Я здригнулася, наче від удару. Неприступна? Зі мною не можна говорити про кохання? Ну, тоді, Нікола, ти хочеш мене переконати в тому, чого я вже давно боюся: що Фанні, проста, як паляниця, селянська дівчина, — бо саме такою я завжди бачила себе — ніколи не доб'ється, щоб її покохав хлопець з таких, які їй подобаються! Але ж ось ти, Нікола, ти звернув увагу на мене, і ти, напевно, змусив би забитися в хвилюванні моє серце, якби у далекі дні, коли мені було п'ятнадцять літ, інші очі не викликали в моїй душі незбагненної солодкої муки, котра відтоді вже не полишає мене…
— Що ти маєш на увазі, дорікаючи, ніби я якась далека?
— Це не так просто пояснити. Нерідко може здатися: ти так мало думаєш про саму себе, що почуття якогось хлопця зовсім не обходять тебе! У цьому розумінні ти можеш видаватися… холодною, Фан!
Я затуляю обличчя руками.
— Якби ж ти знав, Нікола, якби ти знав…
І почуваю, що його пальці лагідно торкаються мого волосся.
— Знаю, Фан, знаю… Ні, ти не холодна, ти зовсім не холодна. Я тебе розумію, ще й як! Адже ми з тобою одної породи. Але я запитую сам себе… — він трохи помовчав, щоб надати більшої ваги своїм словам, — чи Ян знає тебе так добре, як я. Я думаю, чи Ян інколи не боїться тебе…
Знову мовчанка. Я поринаю в тяжку ніяковість, шукаючи в собі якоїсь незнаної мені самій Фанні, тривожної, неспокійної. Чи можливо це, щоб Ян боявся мене? Ніби я не була для нього завжди великою розгорнутою книгою! Фанні, на вигляд така домашня, знайома, іноді задумлива, як верхівка розгойдуваної легеньким вітерцем тополі, міцно закорінена в землю…