Діти морських туманів

Простягнувши долоні через стіл, Гійом знову взяв мої руки:

— Ну, годі, Фан, не журись, хіба це така вже біда, коли тебе люблять!

В його дружній усмішці світиться лукавство. Я теж усміхаюсь.

— Вона, певне, думає, що ми закохані! — мовить він, киваючи головою на прилавок, де порається господиня. — Дивись, як вона пожирає нас очима. Тебе це вже не розважає?

А й правда. Скільки разів під час наших вилазок ми нишком підсміювалися з тих, хто мав нас за наречених. І чим більше доводили, що ми брат і сестра, тим частіше нам відповідали двозначним смішком.

— А втім, — вів далі Гійом, — тепер нарікатиме скорше Нікола. Ти, здається, не дуже прагнеш кинутися в його обійми.

— Спершу ти доведи, що він справді закоханий, — кажу я, — звідки ти знаєш?

— А ти не звернула уваги, що ось уже багато днів Нікола й носа не потикає в наші Сонячні Дзиґарі?

Ш, я цього не помічала. Для мене значно більшу вагу мав Ян.

— Так, він зовсім зник! — веде далі Гійом. — Мене це, уяви собі, стурбувало. Нікола без причини так не зробить. От я й подумав, що в нього, мабуть, не все гаразд. Спершу побалакав з Годлен, вона теж стривожилася. Годлен дуже любить брата, її привітна лагідність схиляє до відвертості, але Нікола ніколи не був надто язикатим. Годлен теж не наважувалася лізти йому в душу. Словом, позавчора я вирушив до Рейд'єра. Нікола був у полі і, певне, подумав, що я прийшов до Годлен або маю передати йому якесь доручення, бо навіть не зупинив трактора. Та я поліз до нього на машину.

«Щось тебе давно не видно, — кажу. Розмовляти за гуркотом двигуна було не дуже зручно. — От я й прийшов довідатися, що з тобою сталося».

Він навіть не поворухнувся. Проїхав аж у кінець поля, звісно, щоб виграти час, зібратися з думками, потім заглушив мотор:

«Краще мені сказати тобі все відверто, Гійоме. Я перестав ходити до вас через Фанні. Раніше вона мені подобалася просто як хороша дівчина, не більше. Але приїзд Яна усе перевернув догори дном. Я почав думати про неї інакше і щоразу, коли застаю його у вас, відчуваю досаду… Це змусило мене замислитися. Я вирішив не приходити до Сонячних Дзиґарів два-три тижні, щоб розібратися в своїх почуттях без поспіху, спокійно. Розумієш?»

Я відповів найприязнішим тоном, що зрозумів, але здогадувався про це найменше від усіх і прошу в нього пробачення.

«Нічого! Краще, щоб ти знав. Бо, бачиш, ці дні розлуки не тільки не допомогли мені забути Фанні,— навпаки! Виходить, усе це значно серйозніше, ніж мені здавалося». -

Почуваючи себе трохи ніяково, я сказав, що не знаю твоєї думки про це. Мені здається, він раптом якось зів'яв, наче враз утратив усякі надії.

«А я знаю, — відповів Нікола. — Уяви собі, що Фанні зовсім про це не думає, бо вона й не підозрює нічого».

Потім, люто ударивши кулаком по керму, вигукнув:

«Якби ж не з'явився цей нещасний Ян!» І, обвівши широким жестом поля, ферму, садибу, він додав:

«Я таки мав що запропонувати їй на додаток до свого кохання! І здогадуюся, що це все їй не байдуже… Але відколи приїхав Ян…»

Гійом замовк, ніби не наважуючись провадити далі.

— Що ж сталося з того часу? — допитувалася я. Гійом вагався. Вистачить йому духу сказати чи ні? «Я розумію, що програю поряд із Яном, — сказав Нікола. — Мені здається, між Фанні і ним щось є, що з'єднує їх віддавна… Щось таке, чого я не знаю, але воно чимало важить для них, я певен…»

Я знову відчула, як у моїй душі піднімається ціла буря. «Щось таке, що чимало важить для них, я певен…» «Щось», чому я могла б дати стільки найменувань: дружба, яка змусила нас прийняти в нашу родину Яна водночас як казкового принца і як рідну дитину, його поетична душа, його любов до музики, його трохи дикувата й сувора ніжність і непохитна вірність, наше спільне минуле, коли мені було п'ятнадцять років, усе те, що, здавалося мені, можна назвати коханням, Нікола визначив як «щось таке», що «чимало важить»… Для мене, безперечно, важить! Але для Яна — як знати?