Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Годлен, Годлен… Тепер я розумію, чому Гійом так дорожить тобою…
— Ну що ти, дурненька!
Дівчина відвернулася, але видно було, що вона схвильована. Якраз у цей час до нас знову наблизилася Марінетта, підфутболюючи носком сандалі дерев'яну трісочку, знайдену десь на дорозі. Годлен з розгону підскочила до малої, взяла на руки й пригорнула до себе.
— Чого б тільки ми не зробили для тебе, моя маленька кізочко!..
Ми, правду кажучи, почували себе дуже ніяково, і він, і я! Одвезти мене з Марінеттою до Берка згодився Нікола. І ми опинилися з ним віч-на-віч уперше відтоді, як я довідалася, що він… Як описати все це? Неможливо…
Я притулилась у куточку біля дверцят машини. Нікола сидів, нахилившись уперед, бо «двірники» погано справлялися з потоками несамовитої зливи, ї, здавалося, всю увагу зосередив на дорозі. Спираючись на спинку нашого сидіння, Марінетта просовувала голову між нами і раз у раз нахилялася до таємничого щитка з приладами.
— Ти, може, думаєш, що ми з Годлен підстроїли це навмисне?
— Нічого я не думаю, — пробурмотіла я. — Навіщо ти мені це кажеш?
Кілька хвилин тому, приїхавши замість Годлен до Сонячних Дзиґарів, Нікола пояснив, що сестру затримали в лікарні: напередодні раптово занедужала одна учениця школи, і Годлен не змогла відлучитися в першу половину дня у четвер, як домовлялися.
— А тут ще, як на гріх, Гійом забрав нашу машину на цілий день! — додала я. — Якби вона була на місці, то я б і сама запросто поїхала до Берка з Марінеттою.
— Справді, як на гріх! — буркнув Нікола уже без усякої чемності.
Слід сказати, що він пропонував мені самій узяти їхній автомобіль з Рейд'єра, але не надто наполегливо, їхня машина ще проходила обкатку, та й сама я була ще недосвідченим водієм. Якби згодилась, то поставила б Нікола в ніякове становище. А з другого боку… Я задумалася.
— Я навіть не спитала, чи тобі це не дуже складно — отак просто віддати нам половину дня?
Я помітила, що Нікола завагався. Зараз він піде на відвертість: «Та, правду кажучи, завдала ти мені клопоту. Сьогодні зранку в мене до біса роботи!..» Або на освідчення: «Хіба я міг пропустити таку нагоду — побути наодинці з тобою!»
Але він вибрав третій варіант, щоб не зрадити своїх справжніх почуттів:
— Не турбуйся, якось влаштуюся.
І знову запала мовчанка, ніякова, трохи гнітюча, як оцей безнастанний дощ надворі. Зненацька її порушив невинний дитячий голосок:
— А чому сьогодні машину веде не Ян?
Мені здалося, ніби металевий дах над головою провалився і на мене ринули дощові потоки… Зараз я почую відповідь Нікола, і своєю ущипливістю вона, певно, не поступиться відповідям Яна: «А чому це машину повинен завжди вести тільки він один?» Але нічого такого не було сказано. Тон у Нікола спокійний, дуже приязний:
— Розумієш, Марінетто, не всі дорослі люди мають у четвер вихідний день так, як твій тато. От і виходить, що сьогодні Гійом закінчує майструвати сходи в одному новому будинку, Ян має роботу на борту корабля, а Годлен — у лікарні. А через дощ тільки я зміг покинути свою роботу в полі. Бачиш, як усе гарно складається!
Цілком задоволена, Марінетта замовкає.
Мовчу і я. Нікола, сам того не відаючи, тільки-но дав мені незабутній урок: завжди треба намагатися бути щирим, простим, бути самим собою.
А втім, він і далі говорить дуже прямо, хоч то, мабуть, дається йому нелегко — це видно з коротких уривчастих фраз, несміливих слів. Він явно хоче розігнати цей туман між нами, бо нам обом подобається ясність, безхмарність.
— Фанні, нащо нам бурмоситися одне на одного? Скажи відверто: може, ти подумала, що я навмисне скористався нагодою, аби побути наодинці з тобою?
— Ще недавно я ладна була цьому повірити, коли побачила, що замість Годлен приїхав ти, Нік. Але тепер уже так не думаю. Після того, як ти сказав правду Марінетті.
Він повернув до мене голову, і я прочитала на його обличчі вираз радісної полегкості.
— Якщо вже тут щось не викликає сумніву, — вів він далі, і в його голосі мені почулася незвичайна твердість, а водночас якась притамована тривога, — якщо вже тут щось і не викликає сумніву, то це те, що ось ми самі разом уперше відтоді, як Гійом сказав тобі… сказав тобі про нас обох… І я почуваю, що повинен тобі все пояснити.
— Що ти, Нік, ти нічого мені не повинен!
Він кинув на мене уважний погляд, веселий і розчулений.
— Яка ти мила, Фан! Бурчиш, як багатосімейна мати, коли її малюки забіжать до кімнати у брудних сабо, і до того ж ти називаєш мене «Нік» так, ніби даєш карамельку…