Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Від машини до дому Марінетту ніс Ян. Понад покрівлею Сонячних Дзиґарів небо почало потроху сіріти — скоро світанок.
Щоб не розбудити ні діда, ні Гійома, ми ввійшли в дім навшпиньках. Я засвітила одну тільки лампу у вітальні. Ян поклав Марінетту на канапу. Заколисана повільною їздою в машині, вона знову задрімала.
Минали хвилини. Ян стояв трохи осторонь і дивився на нас. Погляд його був серйозний, задумливий, наче він бачив водночас і те, що є зараз перед його очима, і ще щось невидиме. Мені під вогнем цього погляду, враженій його великою правдою і щирістю, раптом спало на думку: а нам же навіть не потрібні слова, Яне, щоб догадатися, про що думаємо: адже і я в цю хвилину думаю про те саме. Про те, що тільки терплячими руками можна збудувати своє щастя. Життя буває водночас і суворе й ніжне. Що в цю ніч, яка привела тебе до мене, допомогла визволити Крістіну з-під влади її примар, яка показала народження маленького Паскаля Ферка — в цю ніч кожен із нас дав у душі клятву зустрічати з щиросердою вдячністю кожен новий ранок, кожен день життя, хоч який він буде — туманний чи сонячний, ясний…
…Марінетта міцно заснула. Я знову підійшла до каміна. Ішла поволі, мрійливо, але почувала, як кров стугонить мені в скронях.
Ти, Яне, стояв навколішках біля вогнища і роздмухував маленький вогник, такий, який палав у ньому за добрих давніх часів. Я бачила, як тремтіли твої руки. Тоді, коли вже спалахнуло неяскраве полум'я, я торкнулася твого плеча й тихо мовила:
— І я теж давно-давно вже знаю напам'ять твоє обличчя, і я теж давно мрію…
Ти рвучко підвівся. Очі твої блищали.
— Так ось він, твій реванш, я догадувався про це! Ти хотіла, щоб… щоб це сталося не там, на березі моря, а тут. Тут, де одного вечора я злобливо спитав тебе, чи ти не шкодуєш, що тебе ще не цілував жоден хлопець… О Фан!..
Твій голос лунав здивовано, але без гніву, майже пустотливо, з ледь помітною ноткою поваги. А я, я більше не витримала цього щасливого взаєморозуміння.
— Не смійся, Яне… Я п'янію від радості, що мене ще ні разу ніхто не цілував.
Твої руки міцно обнімають мене… І мені здається, що я — мов сад, оточений надійними мурами. Я мовчки пригортаюся до твоїх грудей. І твоє обличчя нахиляється до мого… Повільно-повільно…
Моя голова — наче квітка, що хилиться під подувом вітру, якому вона скоряється, який любить…