Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Він же не чужий нам, Нікола, ти знаєш, — озивається нарешті Гійом.
Я йду позад нього і мовчу, як мертва. Але Гійом добре знає, що я все чую.
Нарешті ми вибираємося із загубленої серед гущавини стежки. Гійом обіцяв мені сюрприз:
— От побачиш, тобі здасться, що ми попали в Солонь. Я відкрив це місце з Годлен. Зараз я поведу тебе туди.
Ми обійшли якусь ферму, ніби забуту тут ще з допотопних часів. І раптом… Так ось він який, цей сюрприз! Перед нами — два величезні ставки розкинулися мальовничими звивинами до лісів і чагарів, тягнуться тоненькими рукавами серед луків. Коли ми підійшли ближче, в повітря, наповнюючи його різкими криками, зірвалися дикі качки, вальдшнепи й водяні курочки, зчинився справжній переполох. Але вдалині табун величних білих лебедів навіть і не поворухнувся. Під низьким надвечірнім сонцем все ніби завмерло в лагідній і меланхолійній непорушності — тіні дерев, відображення хмар у воді, латаття…
Я й гадки не мала, що в моєму краю, далеко від доріг і сіл, за якимсь поворотом звичайної річечки могли ще таїтися такі незаймані куточки чарівної природи, така краса…
А Гійом ніби навмисне хотів показати мені невідомий, але такий дорогий і прекрасний клапоть цієї землі, до якої я приросла серцем навіки. Він обвів широким жестом увесь краєвид, потім узяв мене за плечі:
— Ти тільки подивися! — шепнув.
Цими словами він ніби казав: «Це ж наше царство-володарство, Фан. Це частка нас самих. Як могло тобі спасти на думку покинути це!» А потім мені здалося, наче він ще додав: «І в усьому цьому в й Нікола!» І немов закінчив так: «Будь розважлива, Фанні!»
Але вголос він нічого не промовив. Тільки стиснув міцніше мої плечі. Чи був то жест розради, а чи захоплення цією землею, яка теж ніби шепотіла мені: «Будь розважлива, Фанні!»
Проте в мені вже озивався інший голос — розумний чи шалений? — твердий і впертий голос, він проривався, кричав: «А що означає бути розважливою? Сказати „так“ Нікола і залишитися на своїй рідній землі? Чи послухатися свого трохи навіженого серця й назавжди покинути ці дорогі тобі поля?»
— А втім, тут не тільки поля! — мовив Гійом, наче прочитавши мої думки. — Тут ті, кого ти любиш: дідусь, твій брат, Сонячні Дзиґарі…
Гійом мало не силоміць посадовив мене на свій піджак, розстелений на землі, і я сиджу тут, не знаю, скільки вже часу, розгублена й мовчазна. Гійом примостився поруч. Узяв мої руки в свої, щоб зігріти, і намагається допомогти розібратися в суперечливих почуттях, що наринули на мене після його недавнього відкриття.
— Знаєш, Фан, одружуються не тільки з хлопцем. Одружуються з його життям, тобто з його характером, родиною, оточенням, вірою, його батьківщиною, його ремеслом…
— Аз його серцем? Гійоме, хіба не одружуються з його серцем? — кажу я жалібно, крізь сльози.
Западає довга мовчанка. Гійом ніби зважує свої слова.
— Звісно, одружуються насамперед із серцем коханого! — погоджується він, здається, не дуже охоче, і я відчуваю, як його пальці ніжно стискають мою руку.
Це вже понад мої сили, і я, ридаючи, припадаю до Гійома. Ховаю голову в нього на грудях. І плачу, плачу ревними сльозами. Відчуваю, що й він теж розгублений, тремтить весь від збудження, і його міцні обійми мало-помалу втишують це страшне й останнє горе дівчинки, це перше й таке тяжке горе жінки.
— То ти так кохаєш Яна? — шепоче він. Я дивлюсь на нього непевними очима:
— Та я й сама не знаю, Гійоме! Клянусь тобі, не знаю!
І знову припадаю до його грудей і додаю, заливаючись рум'янцем:
— Спочатку треба, щоб він кохав мене! Гійом хитає головою:
— Щодо нього ти не дуже тішиш себе ілюзіями, чи не так, моя бідна дівчинко?
— Якби ж то знаття, що він думає! Іноді він дивиться на мене, як Пер Гюнт, мабуть, дивився на Сольвейг, а вже через п'ять хвилин я питаю себе, чи він мріє не про Інгвільд.
— Або, можливо, про якусь іншу дівчину… А втім, чи сам він це знає?
І, притишивши голос, Гійом додає:
— Ти розумієш, чому я казав про Нікола? Тут я був би певен, що мою маленьку сестричку любитимуть.
Не поспішаючи, ми рушили назад луками. Гійом міцно обняв мене за плечі, як це робив колись давно мій батько. А я була така дурна, що вигадала собі, ніби Гійом може покинути мене через Годлен. Він надто добре знав, яким ударом була для нас смерть батьків, — ні, він ніколи не перестане почувати свою відповідальність за мене. І це було так зворушливо, так зігрівало серце в моєму першому справжньому смутку перед лицем життя.
Гійом навмисне мовчав. І це мовчання заспокоювало мене, допомагало знову відчувати себе впевненою у світі, який я покинула годину тому, у світі, зовсім іншому, але, зрештою, моєму світі, де я мала жити, спокійна, терпелива й мужня, наскільки це можливо, аж до того часу, коли доведеться приймати великі рішення.