Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
І от сьогодні доводиться запитувати себе: чи я справді така, якою здаюся Янові? Нікола? Навіть Гійомові? Чи, може, я зовсім інша і тільки збиваю з пантелику Яна і не даю йому змоги до цього часу сказати…
— Саме через цю Янову мовчанку, — вів далі Нікола, — я теж боявся, ти розумієш, Фан! І якщо я того вечора не поговорив з тобою відверто, — а бог свідок, що я приходив саме для цього, — то це знов же таки через Яна. Навіть коли він поїхав, між нами весь час блукала його тінь, так близько від тебе, — я це виразно почував, судячи з того…
— Судячи з чого? — допитувалася я.
— Та з чого завгодно! Ота ваша якась дивна стриманість і ваші захоплення… Певна схожість ваших вчинків, поведінки, усмішок… Ян і ти, ви, здається, конче потрібні одне одному, щоб бути повністю самими собою!
Він замовк, і я не наважувалася просити його говорити далі. Боялася, щоб він не почав відкривати ще якісь незнані риси в мені самій… А потім між нами раптом звелася Марінетта і, кинувши мені на коліна свого ведмедика, сказала, зітхнувши:
— Ох, чогось ми їдемо так довго-довго! Нам уже набридло з ведмедиком сидіти в машині!
Нікола поплескав долонею по керму.
— Власне, все, що я тобі сказав, Фан, може зрештою обернутися проти мене. Але я не міг стримати себе. Бути щирими — це, можливо, найкращий спосіб глибше пізнати одне одного!
«Морський Солярій» — «Геліо-Марен»! Одна з десяти чи п'ятнадцяти здравниць, розташованих у Берку… Приймальня виходить у вестибюль. Туди й сюди снують санітарки й прибиральниці, лікарі й молоді практиканти, але найбільше тут хворих. Хто йде своїми ногами, хто шкутильгає на милицях, декого везуть, штовхаючи ззаду, на колясках, а дехто пересувається сам на інвалідському кріслі. Дивний, своєрідний світ, але враження ізольованості тут зовсім не виникає.
Секретарка запитала в мене прізвище Марінетти, дату її народження. Перед нами багато людей, треба чекати своєї черги. Нікола сидить і перегортає старі журнали.
— Піду з Марінеттою надвір, — кажу я. — Ти покличеш мене.
У дворі багато клумб з барвистими квітами. Марінетта бігає, грається. Я прогулююсь уздовж будівлі. На цих цементних терасах, критих точнісінько так, як внутрішні шкільні майданчики, досить прохолодно: погода нагадує скорше пізню осінь, аніж весну. А проте тут стоять сім чи вісім колясок, де лежать під ковдрами молоді люди, інколи навіть з виставленими голими ногами й руками. Звичайно, вони приймають не сонячні, а повітряні ванни, бо повітря Берка напрочуд животворне.
Проходячи повз коляски, я несміливо всміхаюся і бачу у відповідь відверті, широкі, без будь-якої ніяковості усмішки. Через засклені двері, прочинені з одної палати, вікна якої виходять на терасу, до мене долинають вибухи гучного сміху. Я нишком зазираю всередину і бачу зовсім маленьку дівчину: вона сидить на своєму ліжку й саме причісує ляльку.
Але куди ж це поділася Марінетта? А, ось вона, грається в м'яча з дівчинкою тринадцяти чи чотирнадцяти років, якоюсь дивною з обличчя — очевидно, юною азіаткою. Спершись на милиці, дівчинка посилає своїм важким ортопедичним черевиком м'яча Марінетті, і та щодуху біжить за ним. Вони сміються щирим, заразливим сміхом, ці двоє дітей, не зовсім здорові тілом, але здорові духом. І в пам'яті моїй спливла картина, що вразила мене недавно, коли ми проїздили по вулицях цього незвичайного міста: два хлопці, неймовірно спритно маневруючи своїми інвалідськими кріслами, з допомогою здорових рук розігрували між собою баскетбольний матч — м'яч так і літав у повітрі! Дивлячись тепер на радісні личка Марінетти і її випадкової подруги, я почувала уже не жаль, а захват перед цим непереборним прагненням до життя й радості, якого неспроможні заглушити страждання й каліцтво…
Ніколи мені не забути, як ми ввійшли до кабінету лікаря і кілька секунд стояли мов укопані під його поглядом — спочатку цікавим, потім здивованим, а далі щиро потішеним. Правда, спершу йому довелося ставити діагноз не Марінетті, а статечно-солідній недорослій парі, котра, як здавалося йому, гралася в тата й маму.
Кинувши оком на карточку, яку сестра поклала на його стіл, він підійшов до нас.
— Добрий день, Марінетто Ферк! — сказав, подаючи дівчинці руку.
Потім звернувся до нас, ледь помітно усміхаючись: