Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Практично все, що відрізняло український формат комунізму, можна було прямо чи опосередковано вивести від боротьбистів, українських революціонерів під проводом Олександра Шумського та Василя Еллана-Блакитного, які приєдналися до КП(б)У в 1920-му. Перед XII з’їздом Шумський і Блакитний найбільше серед партійців наполягали на поступках для українців. Після цього з’їзду вони були в передніх рядах КП(б)У серед тих, хто прагнув посилити легітимність радянської влади в Україні через офіційне заохочення національно-культурного розвитку. Так зване націонал-ухильництво Шумського полягало в його зусиллях, спрямованих на пришвидшення українізації та забезпечення її на найвищому політичному рівні. Такі прагнення було оцінено Москвою як загрозу єдності СРСР, і всі його дії таврувалися як «шумськизм». Навіть давню ідею про КП(б)У як продукт злиття російського більшовизму та українського боротьбизму було відкинуто, мотивуючи це тим, що останній — «неленінський». Кампанія проти Шумського спричинила політичну кризу, що призвела до відкритого розколу в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Це коштувало Радянському Союзу майже всієї тієї підтримки, яку він мав на українських землях по той бік західного кордону СРСР. Разом із тим, кампанія протистояння Шумському не стала кроком до повної відмови від ідеї про те, що радянська Україна торує власний шлях до соціалізму, бо це уявлення житиме аж до рішучого розриву між радянським режимом і селянами під час першої п’ятирічки. Однак ця кампанія була першим кроком до того, що згодом переросте в організовані зусилля з метою покласти край усьому національному в радянському житті. Наразі вона лиш продемонструвала межі того, наскільки радянській Україні дозволено відійти від російської моделі.
Багато науковців ретельно досліджували політику українізації та її причини, тож немає потреби в нашій роботі надто заглиблюватися в це питання. Якщо коротко, то під час революції українці змогли розбудувати різні національні інституції. Більшовики були неспроможні звести нанівець їхні досягнення, тому намагалися зайняти місця очільників українського руху. Вони визнали, що українці ніколи не втихомиряться, аж доки більшовики не погодяться з їхніми національними прагненнями через прийняття української культури як власної та через подолання мовного бар’єра між режимом і тими, над ким він урядував. Затонський, мабуть, найвлучніше описав українізацію та її впровадження, коли вказав не тільки на формальне урівняння російської та української мов, а й на активну політику сприяння розвитку української культури, українізацію партії, урядової адміністрації та політику дерусифікації русифікованих у минулому українців[332].
Українізація в культурній сфері стала відчуватися набагато раніше, ніж дісталася політичного апарату. Перші особи переважно все ще російської КП(б)У були далекі від бажання українізувати саму владу. Адже це означало вивчення нової мови, яку не лише більшовики, а й міські жителі у своїй більшості вважали селянською. Багатьом здавалося, що долучитися до української культури означало стати по один бік із українським селом, а отже — відійти на узбіччя від розвиненішої культури російськомовних міст. Звісно, вони сприймали це як крок назад у розвитку. Типовим поглядом, що його сповідували багато більшовиків-не-українців в Україні, стало висловлювання Дмитра Лебедя, другого секретаря ЦК КП(б)У. Напередодні XII з’їзду він детально пояснив свою «теорію боротьби двох культур», стверджуючи, що суперництво між російською та українською культурами було неминучим в Україні й що партія повинна стати на бік російської культури міського пролетаріату супроти дещо відсталої культури українського села. Його доводи були діаметрально протилежними до того, що згодом стане українізацією. Як Лебедь сам писав:
332
Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків]: Держ. вид-во України, 1927. С. 3–4. Основні засади політики українізації розглядає Василь Дмитришин у: Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953 : A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. PP. 56–90.