Авантюра XL

аж пізньої ночі дісталися до хати

Раулевих родичів у якомусь маленькому

містечку

на півдорозі до Матансаса.

спати всередині місця на всіх забракло.

Сімон із французкою пішли до намету.

я все намагався підібратися поближче до негритянки,

Рауль, зараза, теж якось пробував звести нас —

оцього його ходу я тоді так і не зрозумів.

а дівчина лягла поруч із ним.

як він потім розповів Сімонові, терлася вночі об нього,

а він удавав, що спить.

хоча ніхто, крім дітей, на веранді тієї ночі так і не заснув.

і то не через еротичні переживання:

малих ми сяк-так укрили простирадлами,

а дорослих цілу ніч жерли комарі. люті звірі.

маю я оцю манічку: «ідьом пагаварім».

на ранок поговорив із дівчиною, і вона сказала,

що надто мало мене знає, що так швидко вона не може,

чмокнула мене в губки, побіжно,

на тому й постановили.

звісно, не факт, що мене цілком попустило, але

вже принаймні якось зрозуміло, шо нє.

якщо точно знаєш, якось легше.

усе одно ловив кожну мить її дотику,

коли ми йшли трасою й бавилися,

штовхаючи одне одного в плече.

цікаво, що вона відчувала:

з одного боку, наче й підігрівала мене,

а з іншого — як воно, коли ти жінка

і до тебе постійно намагається доторкатися

чувак, якого ти не хочеш?

надвечір ми нарешті дісталися Матансаса.

наче так близько, а їхати два дні.

на Кубі взагалі з транспортом проблеми,

якщо тільки ти не їдеш із пункту А до пункту Б

багатеньким туристом.

ми заходилися шукати, де б чого поїсти.

з їжею та сама історія. теж постійно дивувало:

їдять кубинці якесь гівно — типу совкових котлет у тісті,

і майже всі курять — і чоловіки, й жінки,

а тривалість життя при цьому майже як у Японії.

звісно, безкоштовна медицина, хуйо-мойо.

але більше, напевно, клімат: стабільний і теплий.

і, звісно, те, що всі розслаблені. ніякого поспіху,

не напружуються, не віддаються стресам.

не те що ми, ґрінґо. наче всі вже погодилися

на якусь совкову кафешку з котлетами в тісті

по одному кубинському песо (п’ять центів) —

але Сімон мусив зчинити стрес,

заявивши, що він таке їсти не буде.

і от уся чесна компанія мусить шукати щось

інше.

— Сімоне, та ти заїбав! — мирно починаю я.

— no mames («іди нахуй», тільки ще образливіше: «припини смоктати»).

— але справді…

— але справді, no mames!

— ти охуїв? шо, блядь, за егоїзм…

— та пішов ти в пизду.

— семеро людей мають десь лазити, бо лише ти один невдоволений, уйобок!

— а лопаткою по їбальцю?

— а ти спробуй!

— е-е, ану розійдіться, джигіти, — втручається Рауль.

французка й негритянка дивляться на нас із острахом.

здається, це була найбільша наша сварка

від самого початку подорожі.