Тільки разом
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Тільки разом». Краткое содержание книги:
Друзі разом борються за нове життя в новому тілі, допомагаючи людям у нашому світі. Андрій відроджується до життя, забувши своє минуле, і Кет вирішує присвятити себе турботі про друга. Однак упоратися з відлюдькуватим геніальним вихованцем і своїми почуттями до нього «янголу-охоронцю» виявляється не так і просто. Особливо, коли на горизонті з’являються психіатр, який веде запеклу боротьбу з невидимою подругою Андрія, і наполеглива дівчина, що жадає його любові.
— Від себе не врятуєшся. Марно. Усе марно!
Хлопець розвернувся й пішов геть.
— Ти куди? — закричала Кет.
Андрій не відповів. Він ішов, ледве переставляючи ноги, і дивився невидющим поглядом просто перед собою.
— Куди ти? — ще раз запитала Кет, наздоганяючи хлопця.
— Нікуди, — тихо відповів Андрій.
— А що там? — дівчина вказала пальцем у тому напрямі, куди йшов парубок.
— Нічого.
— А навіщо ти туди йдеш?
— Більше нікуди.
— А якщо піти туди? — Кет вказала у зворотному напрямку.
Андрій безпомічно знизав плечима.
— Тут усюди нікуди йти.
Кет замовкла й крокувала поряд із хлопцем. Ноги тонули в піску, не відчуваючи піщинок. Небо обважніло від вологи. Кет раз у раз поглядала на низькі хмари, але дощ барився.
— Як думаєш, коли буде дощ?
— Ніколи, — буркнув Андрій, не дивлячись на співбесідницю.
— Слухай, може б ти поплакав? — не втрималась Кет.
— Слухай, може б ти пішла деінде?! — просичав Андрій.
— Я не хочу йти деінде!
— А я не хочу розмовляти! — кинув через плече хлопець, рушаючи далі.
Кет слідувала за ним. Дощу все не було. Вітер ніби задихнувся. Глибока, безмежна тиша непомітно переливалася в сірі піски. Вони йшли вже багато годин, але кінця-краю пустелі не було видно. Незворушність цього світу гнітила. Спокій був мертвотним.
— Андрію, ти не стомився? — запитала Кет.
Андрій різко зупинився, ніби наскочив на невидиму стіну. Обернувся і вп’явся в супутницю крижаним поглядом.
— Ти правда не розумієш? Ти не відчуваєш?
— Що?! — розгубилась Кет.
— Нічого! Ти нічого не відчуваєш, хіба ні?!
Кет прислухалася до себе й раптом усвідомилa, що їй муляло весь цей час, що дратувало, що розпирало зсередини. І цей здогад, ніби блискавка, осяяв увесь цей сірий, непорушний, мертвий світ. Вона не відчуває! Не відчуває нічогісінько! Ані подиху вітру на шкірі, ані пилу в очах, ані болю в м’язах, ані бурчання шлунку. Навіть серце не б’ється!
— Ми ніколи не стомимося, Кет! — із журливою посмішкою мовив Андрій, побачивши в очах дівчини німий жах. — Ніколи не зможемо заплакати. Ніколи не захочемо спати. Нам не потрібно їсти й пити. Ми не відчуваємо дотиків. Ми нічого не відчуваємо, як ти й хотіла. Мало хто з людей нас бачить — хіба що діти та деякі дорослі у стані зміненої свідомості. Але ми живі. Не знаю, як це можливо. Абсолютно абсурдна з точки зору науки й здорового глузду ситуація. Ситуація, з якої мені тепер немає виходу.
Кет сіла на пісок, обхопила руками худі коліна. Вона не стомилася, ні! Просто не хотілося йти. Нічого не хотілося.
— Мені страшно!
— Так і повинно бути! — Андрій опустився поряд з нею навколішки. — Буття страшне. А небуття — ще страшніше! Ти думала, що це пекло. Але це не пекло, бо мук у звичайному розумінні тут немає. Тут єдина всеохопна й незборна мука — катування відсутністю. Люди не розуміють, що є щастя невідчутне, щастя самого життя — щастя дихати, їсти, бачити сни. Не знав справжніх мук той, хто не втрачав зір, слух, здатність рухатися, справляти природні потреби. Люди вважають, що найстрашніші нещастя падають на них іззовні. Але справжні біди зажди чатують і починаються зсередини.
Дівчина здригнулася від внутрішнього холоду.
— А смерть теж починається зсередини? — пошепки запитала вона.
— Звичайно! — так само пошепки відповів Андрій. — Як і життя!
Андрій і Кет мовчки йшли пустелею, дивлячись під ноги. Кожен думав свою невеселу думу. Кет поглянула вперед і побачила вдалечині на піску чорну цятку.
— Що то таке? — смикнула хлопця за рукав Кет.
— Людина, — не дивлячись, відповів Андрій.
— Тут багато людей?
— Більше, ніж ти думаєш.
— І що вони роблять?
— Кожен — своє. Більшість намагаються порятуватися.
— А ти хочеш?
— Хочу! — твердо відповів Андрій. — Але я не знаю як. Тепер — не знаю.
Кет скоса подивилася на блідого, худющого супутника й тихо мовила:
— Вибач мені!
Андрій знизав плечима.
— Усе-таки, ти єдиний, кому виявилось не байдуже до мого життя і моєї смерті, хоча у тебе й був свій інтерес. А я підвела тебе. Я підштовхнула тебе до загибелі. Як це схоже на життя! Ми завжди найбільше шкодимо тим, кому ми небайдужі.
— Іронія долі! — смутно посміхнувся парубок. — Але я завжди боровся проти абсурду життя. Хоча, можливо, це й абсурдно.
— То борися й далі! — запропонувала Кет. — Можливо, якось можна зарадити твоїй біді?
— Теоретично — можна. Можна спробувати врятувати від самогубства ще одну людину. Але якщо мені не вдасться — ми обоє втратимо. Самогубець — своє життя, а я — будь-яку надію. Знаєш, — Андрій уважно подивися на Кет, і його яскраво-блакитні очі обпекли дівчину, — я не впевнений, що мені є сенс заради когось помирати.