Тільки разом
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Тільки разом». Краткое содержание книги:
Друзі разом борються за нове життя в новому тілі, допомагаючи людям у нашому світі. Андрій відроджується до життя, забувши своє минуле, і Кет вирішує присвятити себе турботі про друга. Однак упоратися з відлюдькуватим геніальним вихованцем і своїми почуттями до нього «янголу-охоронцю» виявляється не так і просто. Особливо, коли на горизонті з’являються психіатр, який веде запеклу боротьбу з невидимою подругою Андрія, і наполеглива дівчина, що жадає його любові.
— Мені нічого не потрібно, — ледве ворочаючи язиком, мовила Кет. Єдине, чого б вона могла побажати, — щоб цієї дівчини тут не було, щоб її білі, випещені руки не торкалися Івана. Але цьому бажанню не судилося здійснитися.
— Тоді чому ти тут?!
— Мене тут немає, — тихо мовила Кет і вийшла з квартири.
Двері відразу зачинилися за її спиною. Сльози лилися з очей Кет. Дівчина навпомацки знайшла кнопку виклику ліфту, зайшла до кабіни. Що тепер робити? Як жити з тим, що ти — порожнє місце? Певно, нічого не треба робити. І жити не варто. Її тут немає. Її не було. І не повинно бути.
Кет натиснула на кнопку дев’ятого поверху. Дівчина вийшла з ліфту й піднялася на горище. Двері тут завжди були відкриті, і Кет із Іваном кілька разів піднімалися на дах багатоповерхівки, щоб подивитися на шахту й терикон на заході сонця.
Кет підійшла до краю. Місто лежало під ногами темне, закіптявіле, страшне. Сутінки давили на плечі. Усе тіло боліло, ніби на дівчині не залишилося живого місця. Як її може не бути, якщо їй болить?! Як вони можуть знову і знову ранити, якщо вона вже вся у крові, коли вона знесилена?! Навіщо бити її, якщо вона вже переможена?!
— Ти не переможена, доки ти жива! — зазвучав у свідомості чийсь чистий, лагідний голос. — Не все можна виправити, але все можна пережити!
Пережити?! Ні! Жити вже не вийде! Мучитися, страждати, потерпати від болю і страху, сахатися людей, ненавидіти чоловіків, плакати, голодувати, сліпнути ночами над шитвом — так! Жити — ні! Померла — так померла!
— Не вигадуй! Живи, будь ласка! Ти зможеш почати заново, з чистого аркушу! Є люди добрі, віддані, щирі! Ти їх знайдеш, і вони допоможуть тобі піднятись! Ти не одна!
— Я — одна! Якщо я одна зараз, на цьому даху, то плювати, хто був і буде в моєму житті!
— У тебе є матір, вона потребує твоєї допомоги! У тебе є друзі, які засмутяться через твою загибель!
Кет було байдуже, хто чого потребує і хто що відчуває. Вони вбили її, усі вони, і вони не заслуговують на співчуття.
— Але вони заслуговують на спокуту! А ти — на майбутнє! Тобі треба жити, здійснити свої мрії, пізнати справжнє щастя!
— Мені нічого не треба! — рішуче мовила Кет і зробила крок.
Безодня розверзлася, холод і жах пронизали її тіло. Кет чула нелюдський крик. Вона інстинктивно чіплялася руками за повітря, але як і завжди в житті, не знаходила опори. Це все, все, кінець! Серце билося в агонії. Дівчині здавалося, що її тіло зараз лусне. Вона відчувала наближення землі. Німий переляк паралізував Кет. Дівчина відчула сильний удар і жахливий запаморочливий біль. Кет встигла зрадіти тому, що цей біль — останній.
Кет чула над вухом схлипування. Перша думка шпигонула, наче голка, — вижила! Врятували! Залишилась інвалідом!
Розплющувати очі було несила. Усе обридло! Усе марно! Не вдалося їй життя, і навіть смерть не вдалася! За що? За що?!
— Дурепа! — видихнув хтось їй у вухо. — Що ти накоїла?!
Кет змусила себе відкрити очі. Дівчина лежала горілиць, а над нею, наче кришка труни, висіло низьке сталеве небо. У полі зору з’явився розлючений блідий парубок. Чорні кучері стирчали в різні боки. Ясно-блакитні очі палали невгамовною злобою.
— Ти! Вставай! Вставай і поясни, навіщо ти померла! Ти — молода, здорова, красива! Вставай! Давай, розкажи мені, чому я маю пропасти?!
Кет піднялася на лікті. Божевільний парубок продовжував стогнати, але дівчина не слухала, озираючись довкола. На скільки вистачало погляду, тяглися сіро-зеленаві піски. Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки. Холодна пустка, тихе безмежжя. Тільки голос божевільного наповнював неоглядний сірий простір. Де її домівка, лікарняні стіни, де кладовище, врешті-решт?! Що за дідько?!
— Де я? — тихо запитала Кет.
Дівчина встала, обтрусила зі спідниці пісок. Божевільний не чув. Божевільний плакав, сховавши обличчя в долонях.
— Гей, ти! — Кет обережно доторкнулася до руки хлопця. — Де ми? Чого ти плачеш?
Хлопець не відповідав. Гострі плечі його здригалися від беззвучного ридання. Тиша лещатами здавлювала голову — липка, холодна, неприродна тиша.
— Не плач! — попросила Кет. — Мені тяжко дивитися, як люди плачуть!
Парубок поглянув на неї й сапнув носом. Сліз у його червоних очах не було.
— Ти ба, яка гуманістка?! — скривився парубок. — А легко, думаєш, дивитися, як люди плигають з даху?!
— Що?!
— Що чула! Ти бачила, як розколюється череп і пирскають на асфальт мізки? Ні?! А я бачив! Дякую!
Голос божевільного здавався знайомим. Голос звучав у вухах, благаючи одуматися, піти з даху, подумати про матір, про друзів, про життя, яке буде попереду. Голос переконував, що хоча й не все можна виправити, але все можна пережити. Кет недовірливо дивилася на хлопця.