Неболови

Ніна взяла і якийсь час на неї просто дивилася, не розуміючи, чого хоче цей чоловік.

— Випий, — він показав рукою, наче п’є з невидимої пляшки. — Легше стане.

Тремтливою рукою Ніна піднесла фляжку до рота і, заплющившись, зробила ковток. Горло враз обпекло вогняним напалмом, з очей бризнули сльози. Здавалося, зсередини в ній не залишилося живого місця.

Незнайомець гмикнув придушеним смішком, його очі сміялися.

— Самогонка, кріпка, зараза. — Він дістав з кишені пачку «Прими», закурив, зі смаком затягнувся. — Я Степан, але частіше мене кличуть Вуйком. Довелося пожити на западенщині, так і приліпилося. — Затиснув у зубах цигарку і простягнув Ніні п’ятірню.

Рука пахла тютюном і чоловічим потом. Ніна відчула цей запах у коливанні повітря, коли він одним рив­ком поставив її на ноги. Вивільнила долоню з його руки, обсмикнула сукню, струснула з неї дрібні гілочки та торішнє листя. Зробивши крок назад, відчула під босою ногою шматок мотузки. Тієї самої, з петлею на кінці. Горло пекло так, наче його зсередини розідрав десяток скажених котів. Решта відчуттів притупилася. Не знала, горювати чи радіти з того, що над головою напнуте приміське харківське небо, а не райська блакить. Набагато більше Ніну зараз хвилював чоловік, який поряд пихкав цигаркою. Було соромно, що він дізнався її таємницю, ще й насварив, як школярку.

— Тобі є куди йти? — Він докурив і загасив пальцями недопалок, перш ніж кинути його на землю.

Вона заперечливо похитала головою і почервоніла, чомусь згадавши, як в юності випадково переплутала в консерваторії двері та зайшла в чоловічий туалет замість жіночого.

— Я так і знав. І де ти взялася на мою голову… — Чоловік почухав потилицю. Його борода смикнулася, вуса волохатою гусінню заворушилися під носом, приховуючи міміку. Він розвернувся і пішов у глиб лісу.

Ніна заклякла на місці.

— Чого стоїш? Тобі особливе запрошення треба? — прикрикнув, побачивши, що вона не рушила за ним. — Доганяй, скоро стемніє.

І вона послухалась. Переставляла одна за одною важкі налиті ноги, спотикалася через коріння і сухе гілля, заганяла в ступні гострі шпички, але йшла. Ще більше, ніж цього дикого на вигляд «вуйка», Ніна боялася залишитися в лісі вночі.

Степан зупинився біля поваленого дерева, закинув на плечі мішок. Пилка дзизнула, як оса, притулилася тонким зубатим профілем до голої спини. Ось чиїх рук справою були ті акуратні колодки, готові до зустрічі із сокирою.

Йшли довго і мовчки, він попереду, вона — трохи позаду, намагаючись ступати за ним слід у слід. На виході з лісу посвітлішало. Степан пірнув у кущі й викотив звідти велосипеда. Приторочив мішок з пилкою на руль, перекинув ногу через раму.