Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Небагато людей усвідомлюють, що за дива їм відкривалися в історіях і видіннях ранніх літ; бо ж дітьми ми слухаємо і уявляємо, мислячи лише напівсформованими образами, стаючи дорослими, ми переважно послуговуємося пам’яттю, отрута життя робить нас обмеженими і прозаїчними. Але декотрі з нас прокидаються ночами через дивні видіння чарівних пагорбів і садів, фонтанів, котрі виграють у сонячному промінні, золотих скель, що височіють над шумливими морями, рівнин, котрі туляться до сонних міст із бронзи і каменю, і таємничих загонів героїв, котрі через дрімучі ліси мчать верхи на осідланих білих конях. А тоді ми розуміємо, що просто озиралися назад крізь ворота зі слонової кістки, у той світ чудес, який належав нам до того, як ми стали мудрими і нещасними.
Куранес же раптово здобув давній світ свого дитинства. Він снив про дім, де народився, величні кам’яні стіни якого були повиті плющем, де жило тринадцять поколінь його предків і де він сподівався померти. Сяяв місяць, і він вислизнув у запашну літню ніч, крізь сади, униз терасами, повз високі дуби у парку, а потім довгою білою дорогою до села. Село здавалося давнім, з ветхими, ніби старіючий місяць, околицями, і Куранес запитував себе, що приховують стрімкі дахи маленьких будиночків — сон чи смерть. На вулицях колосилися списи високої трави, а вікна похмуро глипали вибитими шибками. Куранес не став затримуватись, а брів уперед, ніби рухаючись до якоїсь мети. Він старався не зважати на зіткані зі страху сумніви, що все це виявиться ілюзією, як і прагнення та пориви реального життя, котрі не ведуть до жодної мети. Тоді він проминув алеєю, що вела із сільської вулиці у бік каньйону, і дістався до кінця всіх речей — до урвища над безоднею, над якою все село і цілий світ враз поринали у безголосу порожнечу вічності, і навіть небо над головою було порожнє, не освітлене ані надщербленим місяцем, ані мерехтливими зорями. Віра підштовхнула Куранеса вперед, за край прірви у безодню, якою він ковзав униз, нижче, нижче, минаючи темряву, безформні, небачені сни, блідосяйні сфери, котрі могли бути лише частково баченими снами, і реготливих крилатих істот, що, здавалося, насміхалися з усіх сновид усіх світів. Тоді у темряві перед ним, здалося, відкрився розлам, і він побачив місто посеред рівнини, котре осявало довкілля, — десь глибоко внизу, — і тлом йому правили небо і море, а ще коронована снігом гора на узбережжі.
Куранес прокинувся тієї ж миті, коли узрів місто, хоча йому вистачило навіть швидкоплинного погляду, аби зрозуміти, що то може бути лише місто Селефаїс, у долині Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, де колись давно його дух прожив цілу вічність, коли одного літнього ранку він втік від доглядальниці і дозволив теплому морському бризу колисати себе, дивлячись на хмари зі скелі біля селища. Коли його знайшли, розбудили і віднесли додому, він спочатку запротестував, бо якраз перед пробудженням він готувався відплисти на золотій галері у ті принадні краї, де сонце зустрічається з небом. І зараз він шкодував не менше, бо після сорока тужливих років нарешті знайшов своє прекрасне місто.
Але через три ночі Куранес знову повернувся у Селефаїс. Як і раніше, спершу він снив про село, котре поринуло чи то у сон, чи в смерть, потім — про безодню, в яку йому належало тихо полинути; потім знову з’явився розлам, і Куранес помітив сяйні мінарети міста, побачив витончені галери, що стояли, заякорені, у блакитній гавані, і дивився на дерева гінкго на горі Аран, які тріпотіли під подихом морського бризу. Але цього разу його не вирвали зі сну, і він, мов на крилах, злетів на порослий травою схил, аж доки його ноги не ступили на м’який дерн. Він, безсумнівно, повернувся у долину Ут-Нарґаї, до розкішного міста Селефаїс.
Куранес спустився униз пагорбом поміж запашних трав і осяйних квітів, пройшовши маленьким дерев’яним місточком понад нуртовинами Наракси, там, де багато років тому він був вирізав своє ім’я, і, минувши шепітливий лісок, дістався величного кам’яного мосту перед міською брамою. Все було, як і колись: мармурові стіни не втратили свого кольору, і не потьмяніли поліровані бронзові статуї на них. Куранес зрозумів, що зайве було тремтіти над тим, що знані йому речі зникнуть, бо навіть чатові на парапеті залишились тими самими, такими ж молодими, якими він їх запам’ятав. Коли він, ступаючи оніксовою бруківкою, увійшов до міста крізь бронзову браму, торговці і погоничі верблюдів привітали його, ніби він нікуди й не зникав; і все було так само у бірюзовому храмі Нат-Хортат, де заквітчані орхідеями жерці повідали йому, що в Ут-Нарґаї немає часу, лише нескінченна молодість. Тоді Куранес пройшов Колонною Вулицею до молу, де збиралися крамарі і моряки, а з ними і дивні люди з тих земель, у яких море зустрічається з небом. Там він надовго затримався, споглядаючи яскраву бухту, де у промінні незнаного сонця виблискували хвильки, і якою легко плинули галери із далеких місць потойбіч вод. Ще він дивився на гору Аран, котра велично здіймалася на узбережжі, нижні схили її були вкриті гінкими деревами, а білосніжний пік торкався небес.