Ніж, якого не відпустиш

Тоді ми обходимо за склад до будинку, котрий виглядає на шось зовсім іньше. Метал, судячи з виду такий як на бензозаправочній станції чи церкві вдома, але далеко не такий побитий. Половина його світиться і піднімається в небо як вітрило, і є комин, який виходить назовні, трохи зігнутий, і викашлює з роструба дим. Друга половина хати — це дерево надбудоване на метал, воно тверде як на складі, але порізане і погнуте як…

— Крила, — кажу я.

— А таки крила, — каже Тем. — І шож це за крила?

Я ще раз дивлюся. Ціла ферма схожа на якусь птицю, такшо комин як голова і шия, а блискучий перед і дерев’яні крила тянуться ззаду, ніби ця птиця сидить на воді, чишо.

— Це лебідь, Тоддику, — каже Тем.

— Шо?

— Лебідь.

— Шотаке лебідь? — кажу я, всеще дивлячись на хату.

Його Шум на секунду губиться, тоді з нього проступає пульсування суму, такшо я дивлюся на нього.

— Шо?

— Нічо, шпанюче, — каже він. — Старі-старі спогади.

Віола і Гільді ще далеко спереду, очі Віоли широко росплющені, вона відкриває і закриває рот як риба.

— А я ж тобі казала? — питає Гільді.

Віола кидається до огорожі перед хатою. Вона дивиться на будинок, оглядає металічну частину, згори донизу обдивляється, збоку вбік. Я підхожу до неї і таксамо дивлюся. У цю хвилину важко придумати шось шо можна їй сказати (заткайся).

— Це мав би бути лебідь, — нарешті кажу я. — Шоб воно не було.

Вона не дивиться на мене і повертається до Гільді:

— Це «Поширювач-три 500»?

— Шо?

— Ще старіший, Ві, — каже Гільді. — «Ікс-три 200».

— Ми вже дійшли до ікс-сьомих, — каже Віола.

— Не дивно, — каже Гільді.

— Та шо ж ви в чорта за таке говорите? — кажу я. — Шо за «Поширювач»?

— Вівці! — десь дальше гавкає Манчі.

— Наш корабель-поселенець, — каже Гільді, здається, здивована тим шо я не знаю. — «Поширювач», клас «три», серія 200.

Я переглядаюся з лиця на лице. У Шумі Тема літає космоліт, передня частина його нагадує верх ферми.

— А, так, — кажу я, пригадуючи, пробуючи сказати це так ніби я цілий час це знав. — Ви будуєте будинки з перших же матеріалів шо є під рукою.

— Майже шо, шпанюче, — каже Тем. — Або з них можна зробити витвори мистецтва, якшо захтіти.

— Якшо твоя жінка — інженер, яка може твої дурнуваті скульптури встановити, — каже Гільді.

— А як ти про це всьо знаєш? — кажу я до Віоли.

Вона дивиться на землю, не мені в очі.

— Та не може бути шо… — починаю казати я, але зупиняюся.

До мене доходить.

Ясно шо доходить. Запізно, як і всьо інше, але до мене доходить.

— Ти поселенка, — кажу я. — Ти нова поселенка.

Вона відвертається від мене і знизує плечима.

— Але той корабель, у якому ти розбилася, — кажу я. — Він же замалий, аби бути кораблем-поселенцем.

— То лише розвідник. Я з корабля «Поширювач» сьомого класу.