Ніж, якого не відпустиш

— Тоддику, — починає Гільді.

— Я вам не Тоддик! — кричу я.

Гільді стискає губи і всміхається бровами.

— Тоддику, — знову каже вона, нацейраз трохи тихіше. — Ніхто нізвідки з того боку річки ніколи не ступить на цей берег, тобі ясно?

— Так, — каже Тем. — Це правда.

Я дивлюся з одного на іншу.

— Але…

— Я охороняю цей міст уже понад десять років, шпанюче, — каже Гільді. — І ще багато років передтим доглядала. Дивитися за тим, шо приходить — це частина того, хто я є, — вона знову дивиться на Віолу. — Ніхто не прийде. Ви в безпеці.

— Так, — знову каже Тем, хитаючись туди-сюди на п’ятах.

— Але… — знову кажу я, але Гільді не дає мені договорити.

— Час трапезувати.

Та й по всьому, здається. Віола дотепер на мене не дивиться, її руки дотепер складені на грудях, а тепер вона ще й тримає за руку Гільді, коли вони знов рушають. Я застряг тута з Темом, котрий чекає, коли ж я піду. Не сказав би, шо маю бажання ще кудись іти, але всі пішли і я пішов. Ми спішимо по стежці Тема і Гільді, Тем розтікається думками, викидаючи досить Шуму для цілого міста.

— Гільді каже, ти підірвав наш міст, — каже він.

— Мій міст, — каже Гільді десь з-перед нас.

— Вона його таки збудувала, — каже мені Тем. — Не то шоби ним хтось колись користався.

— Ніхто? — кажу я, на секунду думаючи про всіх тих чоловіків, котрі пропали біля Прентісстауна, всіх тих шо пропали поки я ріс.

Ніхто з них не зайшов аж так далеко.

— Гарною інженерною штукенцією був той міст, — говорить далі Тем, ніби він і не почув мене, бо може й не почув, онде як голосно він говорить. — Сумно, шо його більш нема.

— У нас не було вибору, — кажу я.

— Ой, шпанюче, вибір є завжди, але з того шо я почув, ваш вибір був правильний.

Якийсь час ми йдем тихо.

— Ви впевнені шо ми в безпеці? — питаю я.

— Ну, ніколи не можна бути впевненим на всі сто, — каже він. — Але Гільді правду каже, — він усміхається, здається, трохи сумно. — Не самі лише підірвані мости втримають людей на тому березі ріки.

Я пробую прочитати його Шум, аби зрозуміти, чи каже він правду, але там усе чисто аж блистить, яскраве, тепле місце де правдою може бути всьо шо захочеш.

Знаєте, взагалі несхоже на Прентісстаун.

— Я цього не розумію, — кажу я, дотепер про це міркуючи. — Це має бути якась інша Шумна зараза.

— Мій Шум звучить інакше чим твій? — питає Тем, здається цілком щиро.

Я дивлюся на нього і секунду просто слухаю. Гільді і Прентісстаун і бараболя і вівці і поселенці і труба протікає і Гільді.

— Ви багато думаєте про свою жінку.

— Бо вона моя зіронька, шпанюче. Я би вже давно згубивси в Шумі, якби вона не протягнула мені руку помочі.