Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Можна припустити, що подібна інформація, яка надходила від агентів політичного департаменту МВС УНР з Галичини, стала однією з причин того, що урядові кола, та й сам С. Петлюра, розглядали П. Болбочана не лише як конкурента діючому Головному отаманові, але й як відверту загрозу тогочасному республіканському уряду.
Разом з тим, не провівши ґрунтовного розслідування за висунутими в січні 1919 р. звинуваченнями полковника у «зраді», не винісши ніякого вироку та ніяким чином не пояснивши причину арешту, уряд фактично звільнив П. Болбочана «від вини та кари». На думку Б. Мартоса, це було виявом «толерантності уряду» 252.
Насправді ж така поведінка була мовчазним визнанням безпідставності його першого арешту — ніхто, зрештою, так і не пояснив йому причин арешту і не вибачився за майже чотиримісячне перебування у невизначеному стані.
Уже на еміграції тогочасний прем’єр-міністр Б. Мартос стверджував: «Ця толерантність уряду йшла так далеко, що він (уряд. — Авт.) вирішив «забути» стару справу Болбочана, звільнити його від вини та кари і навіть дати йому нове та ще й високе призначення» (йдеться про очікуване офіційне відрядження опального полковника до Італії). Б. Мартос заперечував, що причиною таких змін могли стати переоцінка ролі та діяльності полковника, його професійних якостей, а тим більше «потреба в послугах» П. Болбочана. Колишній голова Ради народних міністрів, говорячи про події після першого арешту полковника, зазначав, що тогочасний провід не мав жодних намірів змінювати своє ставлення до П. Болбочана. «0пінія як Уряду так і Головного Командування щодо нього була твердо встановлена після усунення його від командування та віддання під суд за підозрілий відступ, що межував з відвертою зрадою», — наголошував Б. Мартос 253.
На перехресті
Що ж стало справжньою причиною «реабілітації» П. Болбочана?
Запорізька група [14], яка на той час продовжувала залишатися одним із найбільш боєздатних військових з’єднань, і особливо її командир опинилися в центрі уваги як уряду, так і його опонентів. У перших він викликав острах і роздратування, другі прагнули встановити з полковником тісніші стосунки, вбачаючи в ньому авторитетну фігуру, здатну об’єднати опозиційні до Директорії політичні сили. За словами воєнного історика М. Середи, уряд УНР не міг далі ігнорувати справу П. Болбочана, оскільки він «сидів у печінках кожного з міністрів». Крім того, певна небезпека «збільшувалась із боку запорожців, у яких він користувався довір’ям і симпатіями» 254. З огляду на поглиблення конфронтації з лідером ЗО УНР та її Державним Секретаріатом, республіканський уряд із занепокоєнням стежив за зростанням популярності П. Болбочана в Галичині та його зустрічами з представниками опозиційних партій.
Під час перебування уряду 30 УНР в Станіславові П. Болбочан, який також знаходився там, зустрічався з провідними діячами Української партії соціалістів-самостійників (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, М. Білінським, Д. Симоновим, І. Липою, Ю. Коллардом, О. Шаповалом та ін.) та Української демократично-хліборобської партії (В. Андрієвським, В. Липинським та С. Шеметом) (Док. №№ 36, 58). Головною темою розмов була політика уряду УНР та неспроможність лівого кабінету Б. Мартоса здійснювати державне керівництво, а також повстання В. Оскілка й можливі дії у разі приходу до влади правих партій. Як показував згодом під час слідства П. Болбочан, О. Андрієвський та С. Шемет виявляли рішучі наміри щодо призначення його командиром якої-небудь військової частини, що стала б надійною опорою для опозиціонерів. «Із військових частин для мене намічали або Запорізький корпус, або як це не вийде, то яку-небудь військову частину на Збручі», — свідчив на другому допиті полковник (Док. № 36).
С. Шемет схилявся до думки використати П. Болбочана для зміцнення збройних сил 30 УНР. «Власне тоді в Станіславові моя особиста думка була та, що полковникові Волбочанові краще було вступити до Галицької армії, бо тут було і більше порядку, і більше реалізму в політичних гаслах, і більше інтелігентності во всьому», — писав С. Шемет, згадуючи події весни 1919 р. Він також зазначає, що декілька разів звертався з аналогічними пропозиціями до голови Державного Секретаріату 30 УНР С. Голубовича та президента Національної ради Західноукраїнської республіки Є. Петрушевича. Проте, за словами С. Шемета, «обоє відхиляли моє предложения скористатися Волбочаном для Галицької армії, покликаючись на небажання псувати відносини з Головним Отаманом Петлюрою» 255. Як він згадує, вже напередодні захоплення поляками Станіславова був одержаний офіційний наказ про «призначення Болбочана формувати якусь нову частину для Галицької армії» 256.
14
Після відступу Запорізького корпусу з-під Харкова та Полтави наприкінці січня 1919 р. його частини опинились невдовзі на території Румунії, де були обеззброєні та фактично пограбовані, а згодом — переправлені до Галичини. Корпус було реорганізовано в Запорізьку групу, що складалася з 6-ї, 7-ї та 8-ї дивізій, Гайдамацької бригади та технічних частин. Колишній 2-й Запорізький республіканський полк, яким командував П. Болбочан, входив до складу 7-ї Запорізької дивізії. Після реорганізації командувачем Запорізької групи було призначено отамана В. Сальського (Див.: Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців. — К., 1992. — С. 328–329; Штендера Я. Засуджений до розстрілу. — Львів, 1995. — С.233).