Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

31 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було заслухано доповідь міністра внутрішніх справ І. Мазепи про відрядження П. Болбочана до Італії для організації військових частин з полонених-українців [15]. Члени уряду практично одностайно висловилися проти відрядження П. Болбочана, що й було зафіксовано в рішенні засідання 260. У зв’язку з цим виглядає нещирою позиція І. Мазепи, який особисто доповідав на засіданні про призначення П. Болбочана і був, як міністр і доповідач, знайомий з перебігом та результатами обговорення. У своїй книзі він згодом написав, що полковник погодився їхати до Італії, але «чомусь» наприкінці травня 1919 р. не прийшов до Директорії 261. У дійсності, як свідчать документи, після доповіді І. Мазепи 31 травня 1919 р. кабінет ухвалив звернутися до Головного отамана, «аби п. Болбочана було відкликано з зазначеної командіровки». Для погодження цього питання члени уряду відрядили до С. Петлюри міністра внутрішніх справ І. Мазепу, а також міністра преси й інформації І. Лизанівського, «аби остаточно порозумітися в цій справі» 262. Проте 5 червня 1919 р. Головний отаман підписав розпорядження начальнику головного управління генштабу Армії УНР О. Шайбле негайно відрядити полковника П. Болбочана «в розпорядження української торговельної місії в Італії»[16]. На виконання рішення Головного отамана, 6 червня 1919 р. О. Шайбле звернувся до Ради Народних Міністрів УНР з проханням затвердити видачу коштів військовому агенту 1-го розряду П. Болбочану та іншим делегованим особам (полковникам Разіну, Ляшенко, Василенко, хорунжому Коржу).

Не виключено, що П. Болбочан передбачав що це призначення — лише привід вислати його з України і тому не дуже хотів їхати, оскільки одночасно із очікуванням офіційного оформлення документів для майбутньої поїздки продовжував зустрічатися з низкою політичних діячів та військовими, які настійливо рекомендували йому повернутися в Запорізьку групу. У нашому розпорядженні немає інших документів, крім звернення О. Шайбле до РНМ УНР від 6 червня 1919 р., які б засвідчили, що розпорядження Головного отамана С. Петлюри було до кінця реалізоване генштабом. Можливо, П. Болбочан так і не був поінформований про своє відрядження до Італії. Як би там не було, цілком легітимною підставою для намірів полковника залишитися в Дієвій армії могло бути рішення державного інспектора М. Гавришка щодо Запорізького корпусу.