Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Невдовзі — 1 травня 1919 р. — Рада народних міністрів УНР знову повернулася до цього питання й прийняла пропозицію міністра внутрішніх справ І. Мазепи про розширення прав Г. Нянчура, як голови надзвичайної комісії, відрядженої до Галичини. Членам комісії вже надавалось право у зв’язку з повстанням отамана В. Оскілка притягати до відповідальності всіх причетних до акції осіб 247.

У такій ситуації перебування П. Болбочана в Галичині (враховуючи до того ж вияв симпатій до нього з боку галицьких політиків) ще більше поглиблювало прірву між ним та урядом УНР. Напруження зростало ще й тому, що Державний Секретаріат ЗУНР усіляко виявляв зацікавленість до полковника, маючи на меті призначення його на відповідальну посаду, і продовжував надсилати в урядові структури запити у його справі.

Тим часом республіканські урядовці, не довіряючи галицькому уряду, вели своє стеження за пересуванням та контактами П. Болбочана. У квітні 1919 р. до Станіславова прибув військовий слідчий у справі полковника. Сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я держави» наводить письмові свідчення П. Болбочана, надані слідчому, де вкотре описується перебіг подій, пов’язаних з арештом, та заперечується будь-яка провина перед урядом.

Серед іншого полковник у цих свідченнях зазначав, що неодноразово мав можливості втекти як під час подорожі з Кременчука до Києва, так і з готелю «Континенталь», де перебував під домашнім арештом, однак не зробив цього, сподіваючись на «правовий розгляд свого діла» і не бажаючи своєю втечею дати «в руки ворогам оправдання мого арешту» (Док. № 11). «Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїзжати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може проясниться і блисне промінь права, — писав полковник. — Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв’язати руки «нашим національним героям», котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим виправдати їх розпорядження». Разом з тим, він зауважував, що вірить у можливість досконального слідства, яке розпочинає в його справі військовий суд, проте має підстави побоюватись, що «вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи» з «фантастичними обвинуваченнями у різних злочинах» (Док. № 11).