Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
24 травня 1919 р. Державне секретарство військових справ ЗО УНР надало полковнику повноваження на формування добровольчих військових частин у районі Микулинці-Скалат і на південь від них. П. Болбочан одержував право формувати загони з усіх громадян, у тому числі й з Наддніпрянської України, що перебували на території Галичини і не підпадали під наказ Директорії УНР про мобілізацію. З фондів Державного Секретаріату ЗО УНР за розпорядженням західноукраїнського уряду мало надаватися фінансове забезпечення цих частин (Док. № 14). Передбачалось їхнє повне укомплектування військовою формою та зброєю. Як засвідчував згодом сам П. Болбочан, в одержанні цього призначення йому сприяли члени УДХП та УПСС, насамперед С. Шемет, які «через Галицьку народну партію впливали на Секретаріат». Полковник також зазначав, що після того, як клопотання Державного Секретаріату 30 УНР перед С. Петлюрою про його призначення на військову посаду в Галицьку армію не мали успіху, йому було доручено формування нових військових частин у згаданому районі (Док. № 36). Не вважаючи себе ані заколотником, ані опозиціонером, П. Болбочан не приховував, що в наданні йому повноважень для формування військових частин були зацікавлені насамперед представники правих українських партій. За словами полковника, за день-два до одержання повноважень від Державного секретарства військових справ йому було передано двадцять п’ять тисяч українських гривень від С. Афанасьева, міністра фінансів уряду С. Остапенка. Ці гроші «на росходи по моїм роз’їздам і на організацію війська, яке я мав формувати, — свідчив згодом П. Болбочан, — були із партійної каси УПСС» (Док. № 36).
Проте нове призначення П. Болбочана фактично не було реалізоване. Саме в цей час почався новий наступ польських військ і «праве крило Галицької армії одходило і стали боятись, що той район, де мені (П. Болбочану. — Авт.) доручено було формувати військо, буде захоплений поляками». Після того, як польська армія почала свій наступ на Станіславів, полковник виїхав у прифронтову смугу Чортків-Копичинці для з’ясування можливостей формування нових військових частин з добровольців. Ситуація, з якою він ознайомився в районі виконання своїх обов’язків, засвідчила повну відсутність будь-яких людських чи матеріальних засобів до реалізації цього завдання. «Коли почався наступ ворога на Станіславів, — свідчив П. Болбочан дещо пізніше, — то я виїхав на Чортків-Копичинці і там побачив, що із нових формувань нічого не вийде, бо не було ні кадрів, ні амуніції, ні зброї» (Док. № 36).
Розуміючи, що виконання покладених на нього західноукраїнським урядом обов’язків було нереальним, П. Болбочан спробував звернутися до Головного отамана С. Петлюри з проханням надати йому військову посаду в Армії УНР. Більшість учасників подій згадують, що в цей час він дійсно уперто й послідовно шукав усіх можливих шляхів для повернення на військову службу. Чимало впливових політичних, військових та громадських діячів розуміли, що П. Болбочан може принести велику користь українській справі, якщо повернеться на командну посаду в армії, дехто з них клопотав за нього перед Головним отаманом. Зокрема, С. Шемет згадував, що особисто «умовляв міністра Мартоса і члена Директорії Андрія Макаренка, з якими бачився в Станіславові, аби вони сприяли поворотові Болбочана до служби у війську» 257. Він також згадує про зустріч П. Болбочана і Є. Коновальця, що відбулась у Станіславові з ініціативи українського галицького політика Цегельського. Останній також намагався сприяти поверненню опального полковника на військову службу. З цією ж метою до С. Петлюри звернувся і брат члена Директорії А. Макаренка — Г. Макаренко, — який також мав зустріч з П. Болбочаном у Станіславові (Док. № 63).