Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Разом з тим, виступ В. Оскілка не лише налякав його політичних опонентів, а й змусив їх шукати способів миттєвого реагування на можливу спробу державного перевороту в майбутньому. А тому можна солідаризуватися з думкою Я. Штендери, що навіть «натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов’язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг сподіватися заходів про помилування» 237.
Вже 30 квітня 1919 р. Директорія УНР затвердила закон «Про утворення Державної слідчої комісії для розслідування повстання 29 квітня 1919 року» (Док. № 11). 1 травня 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила постанову про склад цієї комісії, головою якої було призначено одного з провідних діячів УПСР П. Христкжа, а членами — В. Лихопоя, І. Руденка, О. Чеховича, Даниленка, Я. Кривіцького (секретар) 238. Проте новостворена комісія не поспішала виконувати покладені на неї обов’язки, лише через тиждень — 7 травня — відбулося її розпорядче засідання 239. Ще через тиждень комісія повідомила міністра юстиції про арешт начальником контррозвідувальної частини розвідвідді лу Штабу Дієвої армії УНР М. Чеботарівим 9-ти осіб, причетних до повстання (П. Шапули, Л. Андрійчука, П. Стрижака, Т. Вижнівського, Є. Архипенка, С. Ворони, Н. Дишлевого, П. Шивели та Ф. Оголенка), яких помістили в арештантський вагон 240. Загалом за 4 місяці діяльності комісії до відповідальності у справі було притягнуто 24 особи, з них лише 3 — цивільні. Через брак доказів, як зазначалось у листі голови комісії П. Христюка до Головного отамана С. Петлюри, притягнення до відповідальності інших осіб було визнано неможливим 241. Лише 7 вересня 1919 р. всі докази по «справі повстання В. Оскілка» були передані до надзвичайного суду 242.
Перебіг роботи комісії — зокрема, затягування термінів розгляду окремих питань, відволікання уваги на другорядні проблеми — засвідчує, що Директорія та уряд досить лояльно поставилися до ініціаторів перевороту та їхніх прибічників. Тут доречно згадати, що після подій 22 березня 1919 р. — невдалої спроби лівих партій здійснити переворот у Кам’янці-Подільському за допомогою т. зв. Комітету охорони республіки — лідери українських соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів і «незалежних» були спочатку заарештовані, але невдовзі звільнені за наказом С. Петлюри і навіть включені до складу нового кабінету. Саме тому, на нашу думку, вирішено було піти на певний компроміс і з правими партіями — незабаром причетні до невдалого перевороту 29 квітня 1919 р. були звільнені з-під варти. Сам же В. Оскілко з кількома найближчими прибічниками емігрував до Польщі.
«Мирне» вирішення справи засвідчувало, що влада сприйняла виступ В. Оскілка як реакцію правих політичних сил на спробу лівих здійснити переворот у Кам’янці-Подільському і привести до влади лідерів, що виступали за порозуміння з радянською Росією.
Як уже було сказано, навесні 1919 р. все більше давалися взнаки політичності розбіжності у тактиці та міжнародній орієнтації провідників УНР та ЗУНР. Є. Петрушевич не приховував свого невдоволення зміною кабінету. Певною мірою це пояснювалось тим, що уряд був призначений без узгодження з ним як членом Директорії. У своїй відповіді С. Петлюрі та А. Макаренку, які санкціонували зміну кабінету, він, зокрема, вимагав «дотримання принципу консолідації національних партій» 243. Але лівий кабінет Б. Мартоса та репрезентовані ним політичні сили всіляко демонстрували своє неприхильне ставлення до Української Національної ради та Державного Секретаріату 30 УНР як до «дрібнобуржуазного уряду» 244.
У цей час в Галичині шукали притулку чимало колишніх урядовців та військових, не згодних з політикою уряду УНР. Більшість із них втратила довіру до республіканського проводу, хоча було чимало й таких, хто просто намагався в більш стабільній Галичині перечекати військово-політичне лихоліття. Це надзвичайно непокоїло урядових чинників Директорії, оскільки створювалась реальна загроза консолідації опозиції в цьому регіоні. Відтак 16 квітня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР під головуванням Б. Мартоса було заслухано питання про те, що на території ЗУНР «перебуває велика кількість урядових осіб різних рангів, а також військових — громадян Наддніпрянщини». Усім їм під загрозою заходів, що застосовуються до дезертирів в умовах військового часу, було запропоновано протягом тижня повернутися на свої робочі місця та у військові частини 245. Окрім констатації факту зосередження потенційної опозиції у Галичині та пропозиції повернутися до виконання своїх обов’язків, було вжито ряд заходів більш радикального характеру. У квітні 1919 р. Радою народних міністрів УНР була створена Окрема надзвичайна комісія на чолі з товаришем міністра внутрішніх справ Г. Нянчуром, яка виїхала до Галичини із завданням «проконтролювати діяльність різних агентів Наддніпрянського уряду в Галичині… а головне примусити різних як цивільних, так і військових урядовців вернутися до виконання своїх обов’язків і здати або представити справоздання за ті державні кошти, що за ними числилися…» 246.